Глава 13.

Все готово з майном — відтепер моя бабуся дуже багата жінка.

А я — лише СЕО, найманий співробітник. Ну і пряма спадкоємиця.

Листи вже два дні щоранку надходять на мейл Данила, сьогодні мають прийти колектори й налякати його до чортиків.

Жорстоко?

Не думаю.

Кожен розплачується за свої дії. Не вбивати ж я його збираюся — так, трохи хвоста поскубати.

З Катериною після доленосної розмови більше не спілкувалися. Її мотиви та аргументи мені не цікаві.

Який сенс черговий раз завдавати собі болю?

Це її гріх — їй з цим жити. Вагітність дала їй своєрідний імунітет. Не настільки я божевільна, щоб мститися жінці при надії.

А от майбутній таточко нервовий: сопе, щуриться, але ні пари з вуст щодо немалого боргу, віддавати який нічим.

— Дотискайте, можете трохи по писку надавати, але без побоїв, — даю добро на мотиваційну кампанію. Звідки мій юрист знає цих сумнівних людей — навіть знати не хочу.

Вичікую, насолоджуючись вранішньою кавою.

Нас на 10:00 до потенційного клієнта — VIP, жіночка ніжної натури, ефемерна та тонкої душевної організації. За сумісництвом — матір найбагатшого олігарха країни.

Як вчора Данилко радів, коли я на робочій нараді з милою посмішкою віддала замовлення йому — ледь руки не цілував.

Знаю, що гроші конче потрібні.

Як і слава.

Найболючіше програвати, коли перемога майже в руках.

Це тонкощі психології.

І тут влітає мій сизий голуб — око підбите, на вилиці видніється слід від ляпасу, от прямо відбиток долоні. Сорочка розхристана, пом’ятий та в пилюці.

Ідеально спрацювали. Повністю задовольнили замовника. Там є форма зворотного зв’язку, щоб оцінити якість? 10 з 10.

— Що сталося? Нам терміново потрібно виїжджати до клієнта… Ми і так уже спізнюємося. Тебе хтось побив?! — підходжу до чоловіка ближче. А він ніяковіє й відходить на крок.

— Так. Якісь придурки малолітні, Полю, це жах! Я йшов на роботу, а вони запитали, чи є цигарки — і як накинулися! П’ятеро хлопців, — бреше як уміє. Акторський талант у чоловіка від Бога чи від чорта? Не той кар’єрний шлях обрав — міг спектаклі відігравати на одній ноті.

П’ять? Їх двоє було.

— Точно жах. Не боляче? Піди хутко перевдягнися, бо вже час виїздити.

Жаліти, зайчику, не буду. Як і прикривати.

В автівці Данилко зосереджено наносить тональний крем на підбите око. Які цікаві аксесуари має в арсеналі! Але виглядає, чесно кажучи, дуже екзотично. Губки підмалювати, стрілки на очах навести — і можна відправляти посилкою в Таїланд до леді-боїв, якщо ви розумієте, про що я.

Домазується — і ми якраз під’їжджаємо.

— Нормально? — та краще, ніж я планувала.

— Так. Ходімо. Ти портфоліо своє взяв? — знаю, що ні, але ж я любляча дружина, правильно?

— Ой! — вигукує. — Що робити?

— Будеш розповідати. Я маю в салоні лише декілька портфоліо інших майстрів — візьму з собою про всяк випадок.

Клієнтка тільки поглянула — і я все зрозуміла.

Як і Данило. Він насправді не дурний, просто надто самовпевнений та самозакоханий.

З якою манірністю та кривлянням носика вона його слухала — насолода імплементації приниження.

— Ви мені зовсім не підходите! Який несмак, пихатість! Що ви собі думали, коли з’явилися перед моїми очима в такому вигляді! Фі! — розпікає, як школяра.

— Я перепрошую, пані Євгеніє, Данило зараз вийде, і ми продовжимо, — очима показую на двері. — Перепрошую, ми на хвильку.

— Це замовлення має бути нашого дому, навіть якщо не ти дизайнер. Вийди. Негайно, — шиплю тихо, на межі сприйняття слуху. За мною спостерігає жінка, обличчя Данила їй не видно — а цього достатньо. Мої спокій, упевненість та рівновага дають їй зрозуміти, що все під контролем.

— Вибачте ще раз. Пропоную продовжити обговорення. Я вам можу запропонувати варіанти інших дизайнерів або мої власні, якщо необхідно. Ви — надзвичайної краси та елегантності жінка, вам підійде лише найкраще.

Пів години — і справа зроблена.

— Це замовлення мало бути моїм!!! — злиться, агресує. Я розумію — адже тобі дали дві доби, і хлопці-підлітки повернуться.

— Тоді керуй собою. Я дала шанс — ти його не використав. Не маєш права влаштовувати сцен. Ти облажався, — констатую факт. — Виходь, доїдеш сам, а мені — в інший бік.

— Що? Довези мене! — емоційний стан у мого законного чоловіка нині на межі, я це бачу. Тому дотискаю, давлю. Сам казав — я удав. То подавися.

— Я на нараду. Таксі виклич. Або тут пряма маршрутка — не вмреш. Виходь, — зупиняюся на узбіччі.

— Ти серйозно? — а ти думаєш, ні?

— Виходь.

Данило зі злістю гупає дверима, а я лише посміхаюся.

Стаю дріб’язковою? Можливо. Але задоволення — безцінне.