Глава 12.

— Поліно!!! — знову Данило псує всі потенційні плани, влітаючи просто до нас. — Допоможи! — весь якийсь знервований та засмучений.

Я відхиляюсь від Лева з відчутною неохотою. Боже, жінко, ти ж перед законним чоловіком, хоч і паскудником, але все одно — все ще офіційним.

— Що сталося? — Лев роздратований, але тримає себе в руках.

Ми обоє це вміємо.

— Каті зле! Вона впала! — істерично вигукує Данило, хапаючи мене за руку.

Ми одразу ж біжимо всередину, рожевий костюм попереду, випереджає щосили.

І от я бачу Катю — бліду, змучену, зі слідами крові на спідниці.

Боже…

Подих перехоплює, і я починаю активно думати.

— Алло, швидку за адресою… — чую збоку вже реакцію Лева. Данило ж перелякано лише озирається. — Кровотеча у жінки. Вагітна? — запитує, і я мовчки киваю. — Так. Чекаємо.

Що робити?!

Які мої дії в даній ситуації мають бути?!

Я безпорадна…

Серце стукає так, ніби зараз вирветься з грудей. Ноги ватяні. Мозок дає команду діяти, а тіло гальмує.

Це ж ворог. Це ж зрадниця. Але всередині — жінка. Жінка, яка лежить у крові.

І раптом усе стає неважливим — помста, злість, навіть гордість. Лиш би дитина жила.

— Катю, ти мене чуєш? — легенько намагаюся привести її до тями. Ні, вона виключена. — Що у вас сталося? — обурено вимагаю пояснень.

Я ж знаю, що ці двоє були разом.

Знаю, що Данило може все… навіть отруїти… Невже?..

Підозра закрадається в думки, але в цю ж секунду Лев приходить із групою лікарів.

Навіть не помітила, що він зникав…

— Хто довірена особа пацієнтки? — запитують нас.

Зібралася команда: коханець, зраджена подруга і шанувальник дружини коханця.

Ідеальна компанія.

— Я. Я її керівник, — мій голос звучить твердо, як завжди. З вигляду спокійна, але всередині вся тремчу.

— Поїхали, Поліно, не хвилюйся. Все буде добре, — це говорить не Данило — Лев.

— Вона спокійна як удав. Точніше, як змія, — чую, як шипить крізь зуби. А ти — негідник безпорадний! Твоя дитина всередині… Маленьке життя…

Ми наздоганяємо бригаду, сідаємо по машинах і супроводжуємо караваном до лікарні.

У салоні — тиша.

Лев рішуче веде автівку, не промовляючи зайвих слів підтримки.

Яка дивна, сюрреалістична ситуація…

Катя зробила мені стільки поганого, але я не можу бажати їй зла у відповідь.

Ні, я щиро переживаю за її здоров’я та ненароджене малятко.

Перебуваю в певній формі прострації всю дорогу. Водночас — довга та закоротка дорога. Час грає зі мною в ігри… чи то психіка?..

Катю повезли на огляд, а ми так і залишилися втрьох — чекати не зрозуміло на що.

Не так я уявляла цю ніч…

Зовсім.

— Пацієнтку будемо оформляти на стаціонар, ризику для життя наразі немає, з реанімації вже перевели, — виходить лікарка, ділова та зібрана.

— Що з дитиною? — хоч би все було добре… Це ж невинне створіння…

— Є загроза викидня, кровотечу спинили. Хто батько дитини? Коли тонус матки — займатись сексом заборонено! — видає без дозволу щодо розголошення приватної інформації.

Фу, як же бридко. Шалено мерзенно.

Лев усе розуміє без слів.

Бачу це по його очах.

— Їдь додому. Далі ми самі, — не даю страшним словам прозвучати в ефірі.

Ще не час. І не місце.

— Ні. Я тут з тобою, — сідає на лавку, закриваючи очі. Стомився, бідний. Я ж провела його сьогодні по всіх своїх темних сторонах життя.

— Ти хто такий? Я зі своєю дружиною сам можу залишитися! — опудало в рожевому розкрило дзьоба.

— Закрийся. А краще — звали, — навіть не відкриває очей.

— Поліно!

— Ти не чув? Я ж можу і вирубити, — так відкриває чорні озера впевненості та мужності.

— Піду оформлю документи. — Довгий день, який перетік у бентежну ніч… Як же хочеться спати. Або хоча б тихенько полежати — під ковдрою, у затишній квартирі Лева.

Правда в тому, що моя квартира перестала для мене бути домівкою. Як би це прикро не звучало.

Нарешті закінчили з усім.

Під ранок Катерину перевели в окрему палату, каталка котиться холодним коридором, колеса дзенькають об поріг. Її тіло безвольне, руки злегка обвисли.

Медсестра кидає швидкий погляд, мовляв: «Тримайтесь».

А я ловлю себе на думці, що хочеться зайти з нею в палату. Посидіти мовчки. Просто бути поруч.

І одразу ж — сором. Від чого, Поліно? Від того, що залишаєш біль позаду?