Глава 11.

На ранок знову крадуся додому. Якась дурнувата звичка, яку потрібно змінювати.

Я вдома!

— Поліно, — Данило сидить на дивані й з-під лоба дивиться на мене. Уважно так.

— Добрий ранок, — вдаю, що так і задумано. Подумаєш, дружина другу ніч не спить удома, чи й не справа?

— Довго так продовжуватиметься? — ох, чоловіче, сподіваюся, що ні, бо сил уже моїх немає. — У тебе хтось з’явився?! Ти мені зраджуєш?!! — кричить обурено.

Ну куди такому холопу та зраджувати!

Не можна!

Тільки йому все дозволено — спати, робити дітей на стороні, труїти мене.

До речі, як там його потенція?

— Ні. Я вірна дружина. Це негідно, а я маю високі моральні цінності, — спокійно відповідаю, виразно так. — Ти мені не віриш? Маєш якісь сумніви? Може, хочеш подати на розлучення?

Провокую.

На вулиці тихо падає дощ, літо тільки-но починається, красиво та тепло.

А на душі застигла осінь — з пронизливим вітром, відчайдушною вологою та депресивним холодом.

— Полю, душа моя, що ж ти так?! Я ж жити без тебе не можу!!! — гидко… Котрий день.

Як я вже хочу закінчити цю трагічну історію.

Хоча я намагаюся триматися, але б’є по нервах та психіці дуже сильно…

Особливо після новин про вагітність Каті.

— От і добре, Даниле. Я піду збиратися, — лише ранок, а я вже без сил.

А день планується насиченим та яскравим, з купою активностей, ще ж званий вечір, до якого маю підготувати компанію і себе.

Лев.

Я його сьогодні побачу.

Вчора ввечері чула шум сусідніх дверей з прихованим очікуванням. Дуже шляхетно, навіть по-джентльменськи, що власник не зазирнув у пошуках гості. В той же час я відчула розчарування.

Чому?

Тиша дала мені цілющу силу, заспокоїла та надихнула продовжувати свій нелегкий шлях помсти.

Я — істинний інтроверт, але того вечора чекала на компанію. Я чекала на нього.

Хто він? Ворог чи друг? Потенційний коханець? Чи просто незнайомий чоловік, який трапився в житті задля допомоги?

— Тобі зробити сніданок? — виринаю з власних роздумів у невтішну реальність.

— Ні, дякую, я поснідаю на роботі.

Цинізм вищої проби. Знову відписати отруту? Я розумна жінка — двічі не стаю на одні й ті ж граблі.

— Може, хоч кави? — ледь стримую незворушну реакцію на обличчі, а хочеться ляснути з усієї сили по нахабній, підлій мордяці!

— Дякую, — хай робить, а пити ж не обов’язково, правильно?

Знову день у турботах пролітає блискавкою.

«Привіт. Ти ж не забув?» — відправляю з невідомим занепокоєнням. А раптом він передумає?

Насправді нічого не станеться, просто ще один задуманий акт не здійсниться, та й по всьому.

Але я чекаю, нетерпляче постукуючи нігтиком по екрану телефону.

«Привіт. Ображаєш» — посміхаюся, як дурненька.

«Не посмію»

«А ти не бійся. Можеш пробувати. Роби зі мною все, що захочеш. Аб’юзерство в крові українських жінок»

Хоч би смайлик якийсь туди втулив у те повідомлення, ну хіба можна витримати?

«Тільки без рукоприкладства. І без сковорідки» — миттєво прилітає.

«Я розчарована. А казав, що захочу»

«Я сподіваюся, що ти захочеш зі мною робити інші речі»

Серденько прискорило ритм, долоньки спітніли.

Ні, такі натяки ігноруємо, Полю. Робимо вигляд, що не розумію. Нічогісінько.

Блондинка ж я чи хто?

«Маєш білий фрак?» — змінюю тему кардинально, разом зі своїми намірами.

«Куплю. Це ж не проблема. Пиши, о котрій і куди приходити. А ще мою місію»

Занадто ідеальний…

Такого не буває, він грає зі мною.

Розумію головою, але так хочеться йому вірити…

Жінки насправді слабкі істоти, емоційні та нелогічні.

Я не виняток.

Кидаю інформацію і з особливою жагою поринаю в роботу.

Під вечір відволікаюся на камери, чисто заради статистики: наразі плювати, як часто ці двоє голубляться.

На Х5 промотую одну камеру, другу і розумію, що близькості сьогодні не було. А от скандал… На цій камері звук не фіксується, я можу лише спостерігати за диким відчаєм Каті та агресивним криком Данила.

Вона ж вагітна, скотина ти!

— Поліно Андріївно, все готово. Можете навіть не перевіряти, — одна з моїх менеджерів з організації заходить у кабінет зі звітуванням щодо сьогоднішнього вечора.

— Дякую. Значить, так і зробимо, — я маю гарну команду, якій довіряю. І мої педантичні замашки не повинні руйнувати бажання людей до самостійності та відповідальності.