Глава 5.

Ранок почався звично.

Я неспішно випила каву вдома, переглянула новини, наклала нюдовий легкий макіяж і вдяглася в сніжно-білий костюм, який завжди працює краще, ніж будь-яка зброя.

Ефектно та красиво.

Майже десята ранку.

Спізнилася я спеціально.

Щоб усе сталося.

І, здається, таки воно сталося.

У приймальні тихо.

Занадто.

Відчуття, ніби в повітрі зависла пилова хмара перед ураганом.

Асистентка дивиться на мене з якоюсь напругою в очах.

— Добрий ранок, — посміхаюся виважено. — Щось сталося? — запитую обережно.

— Все добре, — ховає очі, ніяково відповідає.

— У мене через годину нарада, потім їду на конференцію, — повідомляю їй очевидне: вона моя асистентка і знає мій розклад краще за мене. Але це все не просто так.

Данило не прибіг, як зазвичай.

Ну що ж, я йому давала шанс. Навіть в таких обставинах.

Зібрався весь наш менеджмент-склад. Я — на чолі, роблю вигляд, що все нормально.

— Кириле, тобі на відшив Данило Ласка надав ескізи дизайну? Все по графіку? — строго вдивляюся в обличчя начальника виробничого відділу.

— Так, — ледь не плює в сторону мого дорогенького чоловіка.

І тиша.

Така густа, що її можна різати.

— Як в інших дизайнерів? Все буде вчасно? Я роблю велику ставку на показ, вклала багато в рекламу. Ви — кожен професіонал своєї справи, тому надіюся на бездоганний колективний результат. Особливо від головного дизайнера показу, — м’яко та закохано посміхаюся Данилові.

Той відводить погляд.

Моя ж ти рибка.

Всі ключові учасники проєкту відрапортували. Ми приречені на успіх.

От тільки є один нюанс.

— Поліно, можна тебе? — наша головна юристка не знаходить собі місця.

— Що сталося, Єво? — рукою запрошую сісти поруч із собою. Я, як завжди, зібрана та серйозна, налаштована на бесіду.

— Твій чоловік, Данило Ласка… Поліно… Він зранку змінив ескізи дизайну, щоб адаптувати під тканину… — важко дається кожне слово. Я її дуже розумію.

— Так-так, він працював всю ніч! Навіть додому не повертався! — захоплено промовляю. Який чоловік у мене! Мрія просто.

— Поліно, тут така справа… Він зареєстрував твої дизайни, — аж очі закрила, бідна, від зніяковіння.

Мовчу.

Тримаю театральну паузу.

Драматично.

— Хтось ще знає? — тихо шепочу.

Ясна річ.

Весь наш модний дім.

Впевнена, що чутка вже вийшла навіть за його кордони в професійну громаду.

— Ми не формували службову записку, — не відповідає на моє питання.

— А Данило знає, що ті ескізи вчора я зареєструвала? — ще одне питання. Я — стурбована жінка, яка дуже хвилюється за репутацію чоловіка. Настільки закохана, що готова закрити очі на явний плагіат. Навіть на злочин.

— Ні. Йому не сказали… Але… Мені здається, що треба щось робити. Якось вирішити цю проблему без наслідків для репутації модного дому.

Гарна юристка, яка знає свою справу.

— Вірно. Перереєструйте мої ескізи на ім’я Данила Ласки. І щоб офіційно — ніяких претензій.

Цього достатньо, щоб не зіпсувати рейтинг компанії.

І достатньо, щоб спаплюжити професійний рівень мого чоловіка.

Попався.

— Як скажеш. Поліно, справа не моя, але ти йому гарно поясни, що він робить. І куди цей шлях веде, — діловий тон не приховує презирства до головного героя історії.

— Дякую.

Що тут скажеш?

Паскуда нікчемна показує своє істинне обличчя.

До обіду по офісу повзуть чутки, як жирна змія між стільцями.

Хтось говорить пошепки. Хтось мовчить — навмисно голосно.

Я — працюю.

Не реагую.

— Поліно, як ти могла?! — ох ти ж… Неочікуваний поворот.

— Ти! Ти! — хапає повітря ротом.

— Не я, а ти, Даниле, — лагідно шиплю. — Навіщо порпався в моїх речах? Навіщо взяв мої роботи? — холодно ціжу, а потім змінюю тон, я ж дурна та довіряю попри все. — Чому ти не подзвонив і не запитав? Я ж не думала, що ти міг їх використати. Вчора зареєструвала згідно з правилами. Могли ж нові ескізи за ніч створити, що ж ти так?.. Даниле, це ж твоя репутація! Наша репутація! — схвильовано вигукую.

Щоб ти три дні з унітазу не вставав!

— Що ж тепер робити?.. — розгублений хлопчик переді мною. Геть втратив шарм захисника.

— Я все організувала, не хвилюйся, любий. Показу бути.