Глава 4.

— Полічко, доню, рада тебе бачити! — бабуся зустрічає, як найдорожчу людину. — Ти б попередила, щоб я встигла вареників наварити, любиш же! Схудла геть! Одні шкіра та кістки… Ох, ця мода… — хитає головою з недовірою. — Куди воно годиться! Тридцять чотири роки жінці, а воно як дівча.

— Ба, ну яка я худа, 52 кг! — дивуюся й посміхаюся. Скільки б років мені не було, бажання бабусі незмінне — якомога краще мене нагодувати.

— То що є? Котеня, а не жінка. Ех, молодь… — приречено махає на мене рукою. Але з добром та любов’ю.

Я рано втратила батьків — якраз відсвяткували мої вісім років. Мене обожнювали, пестили, балували — одна дитина у вже зрілому віці.

Автокатастрофа.

Мокрий асфальт і фура, що не впоралася з керуванням.

Тато пішов одразу, а мама ще добу прожила в реанімації…

І стала я сиротою.

Мама — з дитячого будинку, а в тата була лише моя бабуся.

Важкі часи, про які не хочеться згадувати.

Бабуся Валя — справжня сила і мудрість в одному уособленні. Таких жінок небагато в світі: щира, енергійна, вірна традиціям. У 62 роки повністю замінила мені батьків, взяла під офіційну опіку попри судові позови — адже вже пенсіонерка.

Чомусь держава вважала за краще віддати мене в дитячий притулок, ніж залишити з рідною бабусею.

Ми жили бідно, але в добрі та теплі, у взаємоповазі й дружбі.

У свої 88 років переді мною стоїть розумна жінка — просто з відбитком літ на чолі та у волоссі.

— Облиш, бабусю, в мене до тебе розмова, — беру стареньку за руки й саджу поруч із собою.

Треба.

Бабуся повинна знати про мої наміри та плани.

— Данило… — розуміє без слів. Просто за поглядом. — Негідний чоловік.

Мої очі повні сліз. Так прикро й образливо… Боляче душі.

— Знаєш, Полю, я ж бачила. Відразу бачила. Але не хотіла своїми здогадками руйнувати тобі щастя. Вирішила, що життя все розставить на свої місця.

Жодного слова докору чи повчання. Абсолютне прийняття. Це ж яка сила мудрості й зрілості! І беззаперечної підтримки та любові.

Знову реву, як белуга, не в силі стриматися. Як маленька дівчинка, що втрапила в халепу.

Бабуся легенько гладить мене по голові, чекає, доки пройде емоція. А разом з нею — і горе.

— Я хочу розлучатися, — витираю очі, шморгаю носом.

— Правильно. Не твоє — йди далі. Не потрібно цих жертв, терпіння. Чекати пів життя, доки звикнеш чи змиришся. Ти в себе — найвища цінність. А чоловік, справжній, який покохає… Повір, з’явиться. Вже скоро.

Тиха печаль, а разом із нею — полегшення. Щемлива любов до рідної людини.

— Я залишуся сьогодні в тебе, добре? — посміхаюся.

— Якщо будеш слухняною дівчинкою і гарно повечеряєш. Знаєш, скільки тобі сил та енергії знадобиться, щоб того упиря здихатися!

Сміємося вже вдвох.

Як же спокійно стає на душі. І добре.

Лягаю спати — і чомусь згадуються чорні очі хижого лева.

Лев Адлер

— Мамо, ну заспокойся. Ну яка ще невістка? Мене лише кинули, — заспокоюю. Хоча… Це вже якась манія. Ідея фікс у людини — одружити сина.

— Скільки гарних жінок довкола, озирнись! І не заспокоюй мене! Один як сич — робота, робота, робота… Леве, так не можна жити! Ти ж не робот! Я дуже хвилююся… Може, до психіатра якогось сходиш?

Ну от. Вже й діагнози ставить.

— Серйозно вважаєш, що я з відхиленнями? — іронічно посміхаюся. Це не вперше мама озвучує цю теорію. Чомусь вбила собі в голову, що це психічні травми дитинства — і ніяк не викине цю думку. А мені до психіатра радить. В кого тут ще проблеми — відкрите питання.

— Леве, приведи мені нормальну невістку — і я заспокоюся. Перепишу всю свою імперію на неї. Не на тебе.

Тепер тисне. Маніпуляторка.

Я сам себе зробив. Мені гроші сім’ї насправді не потрібні. Але це — моя відповідальність.

— Добре, — погоджуюся. Як бізнесмен, я не проти такої угоди — без термінів, без чітких обмежень чи умов.

— І внуків! Я хочу внуків, сину! Хочу, щоб ти поспішав додому, щоб ти хвилювався через жінку, піклувався, нервував, психував, злився! Щоб вона тобі виймала мозок ложечкою, а ти не міг без неї жити. Щоб закохався — до скреготу зубів!

— Звучить так собі, чесно кажучи. Ну його, таке кохання.

Ніколи не розумів цих пристрастей.

Ніколи не закохувався — це правда.

Але, судячи з маминого опису, затія зовсім сумнівна.

У моєму раціональному світі надмірні емоції не вписуються в парадигму мислення та буття.

— Закохаєшся — і зрозумієш, що кращого почуття не існує. А потім з’явиться любов до дитини — найвище та духовне щастя. Безумовна любов. Турбота. Сину, як же я хочу тобі щастя!