Глава 1.

— Ти не розумієш, на ній все завʼязано. Як вона скаже – так і буде. Ця відьма тримає весь модельний світ у своїх хижих лапах, — чую слова свого чоловіка. 

Я зупиняюся, затихаю.

— Данильчику, я хочу тебе от прямо тут і зараз! Приспи її і прийди вночі до мене, — капризний тон, інфантильна поведінка. 

Катя…

— Сонечко, ми ж домовлялися! Навіщо ти погодилася приїхати з нами? — обіймає і озирається довкола.

А мені неначе лезом у серце.

 І прокручують.

Повільно.

Боляче.

— Приходь сьогодні вночі, як зазвичай.

Подруга, яку знаю вже більше 5 років…

Стою і слухаю далі.

Ноги ледь тримають, руки трясуться… 

Дихати стає важко…

— Домовилися, маю йти, зараз Змія прийде, зустрінемося вночі, моя золота.

Отак.

Любий чоловік і  подруга…

Розвертаюся на підборах і швидко йду в номер, щоб трохи привести до ладу думки та емоції.

Данило і Катерина.

Сплять разом.

Мозок пручається сприймати інформацію, вимагаючи перевірки.

Емоції накривають, сльози течуть з очей, я намагаюся зібрати себе до купи, адже…

Що?

Як я маю вчинити?

Покарати покидьків?

Вдих-видих… 

Ще раз. 

І ще.

— Кохана моя дружинонько, ти тут? Полічка? — сироп тече з вуст  паскудного чоловіка, який заходить до нас у номер.

Я заспокоююся миттєво, моє обличчя – суцільний спокій.

Ні, я зовсім не імпульсивна по своїй натурі, недарма поза очі мене називають Змією.

Інтелект, холод, контроль.

І прихована небезпека.

Я не про фонтан емоцій, істерики та скандали.

— Тут, Данилко, — з’являється посмішка на губах, але не відбивається в очах.

Я розкручу справу до кінця. Дізнаюся всі деталі. Продумаю ходи, збудую стратегію.

А поки посміхаємося, Поліно, і пильно вивчаємо глибину ситуації.

— Кохана, я пропоную повечеряти тут, на балконі, під звуки широкого океану, насолоджуючись відблиском місяця, що відображається в безкрайніх глибинах великої води, — як загнув.

Романтик хріновий.

А колись я велася на його мурню, слухала, розвісивши вуха.

Правда, стара як світ: жінка кохає вухами.

Скільки компліментів, цукрової патоки лив…

— Як скажеш, — лагідно погоджуюся, оминаючи великий білий диван, озираючись у бік того самого балкона.

Центральний у готелі.

Безсоромно дорогий.

Данилко любить жити на широку ногу, весь аристократичний та галантний. Цар всія світу.

Покидьок.

— Ти дуже красива і ніжна, я найщасливіший чоловік у світі! — підходить,  посміхаючись, обіймає як дорогоцінність.

Я терплю.

Вичікую.

Спостерігаю.

Я ж і є його дорогоцінністю.

Точніше, банківським рахунком та квитком у велику моду.

— Піду перевдягнуся, щоб виглядати якнайкраще для тебе, а ти замов, будь ласка, вечерю, — відхиляюся, виринаючи з його рук.

Важко.

Руки пітніють від емоцій, що стримую, душу в собі.

Поплакати ще встигну.

Зараз — потрібно випити цей келих до дна.

Пройти весь шлях.

Вдягаю перше-ліпше вбрання і тихенько крадуся, щоб прослідкувати за чоловіком.

Данило зустрічає офіціанта, щедро дає чайові.

Мої гроші йому вдається витрачати легко, без жодного зусилля.

— Відкоркуйте вино, — гучно промовляє, пафосно так, ніби він не 50 євро кинув на розніс, а мінімум тисячу.

Я бачила цей грішок раніше, але всі ми не ідеальні. Тоді я так думала, згладжуючи відсутність виховання чоловіка.

Офіціант пішов, Данило розливає келихи і в один із них додає білий порошок.

От же паскудник! Це ж точно мій…

Травить? Підсипає психотропні?

Мене стискає зсередини.

Холод проходить по хребту.

Дихаю важко, повертаючись у кімнату.

Руки знову трясуться… Холодно від роздумів.

Жах, біль і гіркий присмак розчарування змішуються всередині.

Яка ж я сліпа…

Жалюгідна.

Я так йому довіряла…