Епілог

 Минуло пів року

Дурепа! Ось дурепа і все! Що з мене взяти? Звикла до щирості з мамою і зовсім забула, що Алекс — зовсім не вона.

Майже непомітно повертаюся до мого водія. Алекс напружений. Вилиці загострені, і дихає рвано.

Ще не заспокоївся.

Кусаю губу, щоб не розпочати розмову. Відводжу погляд до лобового скла.

— Ну давай, починай, — відчуваю його погляд на собі. — Який я сволота, бо не стримався! — Вимовляє чітко і впевнено. Наче я щодня його сварю.

Буває, а як інакше? Ми ж тільки притираємось, пізнаємо одне одного. Помиляємось. Це нормально.

— Алексе, — повертаюся всім тілом, трохи відтягнувши ремінь безпеки. — Я розумію, що це моя провина, але ти міг би стриматися, — накриваю збиті кісточки долонькою. — І давай вже паркуйся, щоб я рани обробила.

— Не треба, — проводить по мені швидкоплинним поглядом.

Відчуваю провину за свою слабкість.

Як виявилося, жити разом — це не так легко, як здається. Я звикла жити з мамою, що завжди можу поговорити, поділитись, заспокоїти тривожне серце та думки. І з Алексом так. У нас немає секретів попри те, що мама мене просила не розповідати все.

Я довго мовчала, але вчора не витримала. Розповіла про свого однокурсника, тягається за мною постійно, хоча знає, що я з хлопцем живу. Алекс начебто нормально відреагував, а сьогодні приїхав за мною в універ.

Ми навчаємось у дві зміни. Він зранку, потім на роботу, я зранку на роботу, а потім на навчання.

Нещодавно знайшла місце в зоомагазині та просто кайфую від роботи. Нехай зарплата порівняно з зарплатнею Алекса менша, але на свої потреби вже є.

— Алексе, а якщо декан дізнається? — дуже хвилююсь. Ми не вдома, і привертати до себе увагу не дуже добре.

— Якщо ти не розкажеш — не дізнається.

Розмовляти поки що немає сенсу. Йому треба заспокоїтися, а на це потрібен час.

Приємно, що він так відстоює мою честь, але махати кулаками — це останнє, як на мене. Можна ж пояснити зрештою.

Вже вдома я одразу біжу в душ, годую Жанну та на кухню, готувати вечерю.

— Алексе, — заходжу до спальні. — Давай я рани оброблю.

Кладу біля нього аптечку. Він тільки вийшов з душу, з волосся ще стікає волога.

Мовчки сідає, простягає обидві руки. Усі кісточки збиті. Їх двоє охоронців ледве розборонили.

— Блін, ще синець буде, — торкаюся припухлого ока. — Я зараз лід принесу, — біжу на кухню і дістаю заморожений шпинат. Шукати лід немає часу, і так скільки його втратили. — Алексе, у тебе завтра день народження, і яким ти будеш? — Зітхаю.

— І що? До обіду я працюю, а потім планую провалятися до понеділка зі своєю дівчиною в ліжку.

Він ще не знає, що я покликала маму з Борисом, це її залицяльник, той самий кардіолог, Катьку з Деном і Кирила. Вони вже у Варшаві, тут недалеко, у готелі. І Яна намовила, щоб на роботу викликав на дві години, щоб ми все підготували.

— Гаразд, не гнівайся, — віддаю йому пакет у руки, нехай тримає. Обробляю рану, накладаю мазь і потім цілую в губи. — Нумо вечеряти та спати, я дуже втомилася.

Цей тиждень останній перед сесією, дуже важкий, та й робота вимотує.

Повечерявши, Алекс виходить на балкон, спирається на поручата, спостерігаючи за вечірнім містом.

Варшава гарне місто. Ми живемо на жвавій вулиці, на п'ятому поверсі й звідси можна багато чого розглянути.

— Швидше б сесію здати, — мене вже дратує мовчанка. Сама починаю розмову.

Він завжди так. Коли злий, просить його не чіпати, щоб подумав, але сьогодні я не витримую.

— Може, поїдемо на море? Маму візьмемо.

— У Марини є компанія, не думаю, що їй з нами буде цікаво, — починає відходити.

— Можемо вчотирьох, — Жанна вискакує мені на плечі, боляче впиваючись кігтиками в шкіру. Верещу — і вже за мить Алекс біля мене.

— Блін! — чортихається.

— Ну зай, — дую губи. Хапаю за руку, щоб знову не втік. — Ну годі злитися. Я ж не винна, що сподобалася хлопцеві.

— Знаю, — лягає поруч, обіймає. Жанна одразу перескакує на нього, і тепер уже Алекс шипить від болю. — Шкідлива кішка, — сміється.

Ніжно цілує мене в губи.

Блакитні очі завжди змушували вирувати мою кров. Його погляд не змінився, навіть після того, як ми почали жити разом. Мені навіть здається, що там ще більше кохання. Так, ми іноді сваримось, навіть не розмовляємо. Але потім, коли він просто мене обіймає, починає цілувати й без слів просить вибачення, навіть якщо не винен, я ні про що не шкодую. Все пробачаю, адже ми разом і це найголовніше.

Алекс

Розплющую очі ще до будильника. Міла тихо сопе у мене на плечі. Біле волосся розсипане по подушці, одна рука у мене на талії, інша — під щокою.

Треба тихенько підвестися, щоб не розбудити. У мене дуже рідко так виходить. Міла як мишка — все чує та відчуває.