71. Алекс

Дбайливо кладу маленький конверт на переднє сидіння і заводжу мотор. За вікном зима, січень, а я як піч розпечена. Тільки дивлюся у бік папірця та одразу усміхаюся.

Вона погодилася поїхати…

Як почув, думав, збожеволію від щастя.

Я міг би все залишити у Варшаві, повернутись, але мені було шкода грошей, які я заплатив за навчання. На стипендію я не пройшов, надто низькі результати були. Ось і знадобився подарунок бабусі та дідуся. Добре, що рахунок був моїм, зміг без проблем зняти гроші.

Дурень, заплатив за весь рік, якби по семестрах платив, міг би повернутися.

Тепер це не має значення, тому що у цьому маленькому конверті документи на переведення моєї крихітки в універ.

Ми можемо і завтра поїхати, але Марина влаштовує сьогодні вечір у колі дівчат. Тож вирішили їхати у неділю.

Щоб не нудьгувати, я теж зібрав своїх. Покликав до нашого старого кафе, де колись постійно збиралися.

Гальмую на світлофорі. Сніг уже третю добу сипле, знатно так намело, тому рух трохи сповільнений.

Усмішка не сходить з мого обличчя, ніби відпрацьовую річну норму. Навіть Марина вчора помітила, що я багато усміхаюся порівняно з тим, коли ми жили разом.

Піднімаю погляд у дзеркало заднього виду — знову сміюся. Ледь помітно, але сміюся.

Мама колись казала, що щастя має свій підпис, і це усмішка.

Напевно, треба і до батька заїхати, але після всього, що ми пережили через його брехню, немає бажання навіть на поріг будинку ступати. Я піду, знаю, що не зможу ось так усе покинути, тільки перед самим від'їздом.

Автомобіль залишаю за два квартали. І так знаю, що не зможу припаркувати авто біля нашого кафе. На свята тут усе за записами. Я вчора випросив у власника, він нас як облуплених знає, VIP-столик на три години.

— Алексе, ти, як завжди, — сердиться Кір, коли я заходжу у кафе. — Я вже здавати столик в оренду хотів, — підколює.

— Привіт, — знімаю курточку. — Знову мете, дорога складна.

— Знову?! — киває у бік нашого столу. — Гаразд, пробачений!

— Ден тут? — я від ранку не можу до нього додзвонитися.

— Так, у вбиральню пішов.

Розігруємо партію, і лише потім приходить Ден. Граємо, поки не набридає, як у старі добрі часи. Ми годинами могли зависати тут. Ще коли у школі навчалися.

Замовляємо піцу, трохи безалкогольного пива й другу половину вечора просто спілкуємось.

— Я тебе сам тоді прибити був готовий, — цідить крізь зуби Ден. — Як згадаю стан дівчинки, ще б зараз тобі по морді заїхав, — з гнівом запихає шматок піци до рота.

— Ти на його місці що б зробив? — Кір завжди вмів розмірковувати на дві сторони.

— Не знаю, — видихає друг.

— Та знаю я, сам таким був. Навіть план розробляв, як вкрасти дівчинку, — сміюся.

Хлопці починають жартувати, казки складати, відпускають напругу, що повисла в повітрі.

— Ти молодець! — плескає мене по плечу Ден. — Знайшов вихід, не побоявся. Ви вже прожили свій переломний період, і, думаю, у вас буде все добре. — Ден відводить погляд, і я одразу розумію, що щось не так.

— Якщо вже у нас вечір відвертостей — розповідай, — не думаю, що це спрацює. Ден не любить говорити, але спробувати варто. — Ну, на крайній випадок, давай ти, Кір.

— О-о, у мене все те саме. Хочу на олімпіаду. Гарую. На дівчат сил немає, як і часу.

Це його мрія.

— Ден? — поглядаю на годинник. Вже близько одинадцятої, а моя крихітка не телефонує. Навіть не пише.

Друг весь напружується, поглядає на всі боки, кладе лікті на стільницю, попередньо провівши рукою по короткому волоссю.

— У мене з Олькою стосунки взагалі зіпсувалися після того, як вона витворила з фоткою. Я намагався їй пояснити, але, — робить ковток коли, — якщо коротко, мала знахабніла. Не знаю, що вона там батькам наспівала, але вони змушують мене одружуватися. Якщо до двадцяти двох не одружуся, то вони самі знайдуть мені наречену.

Ден — пізня дитина,  його батьки живуть за своїми законами. Точніше, законами свого часу. Батькові вже під сімдесят, а матері нещодавно виповнилося п'ятдесят.

— Або що? — Кір завмирає зі шматком піци на півдорозі до рота.

— Або залишуся без частки у компанії, все сестричці віддасть. Може, я егоїст, але не готовий просто віддати, розумієте?

— Якщо потрібна допомога, ти кажи, — вона ще за свою витівку не отримала відповіді. Міла мене благала нічого не казати, просто ігнорувати. Так і робив, але мені було і є що сказати.

— Виходь за мене заміж хіба що, — рже друг.

Ситуація не дуже. Знаючи батьків друга, я більш ніж впевнений, що вони дотримуються свого слова.

У Дена пів року в запасі до двадцяти двох років. Може, й одружиться.

Близько дванадцятої надходить повідомлення від Міли, вони ще відпочивають. За кількістю помилок у повідомленні стає зрозуміло, що моя дівчинка трохи перебрала.