70.

— Я не проти, — шморгає носом. — Тільки “за”! — хапає мене за руку. — Чесно, дуже хвилювалася, що ти залишиш її тут знову. Але так я спокійна.

Мене навіть агресія бере. Ну реально! Яка Варшава? Залишити тут матір одну?

— Мамо, ти що? — роблю крок та обіймаю. — Як я можу залишити тебе одну? — на очі навертаються сльози. І це тільки через думку, що я залишу мамусю. Як я можу так вчинити?

Серце кровоточить. З одного боку, я дуже хочу бути з Алексом і престижний Європейський університет мені дуже лестить, але… Останній рік мама те й робила, що догоджала мені. І тепер, коли я бачу радість на її обличчі, мені здається, їй боляче, але заради мого щастя вона готова відпустити.

— Чому це одну? — усміхається. — Я з Жаном, — обіймає мене за талію, — він ще той захисник. Ви, діти, самі вирішуйте, я прийму будь-яке ваше рішення. Але, — відпускає мене і береться за пляшку з шампанським, — ідея Алекса мені дуже подобається, Європейський диплом набагато кращий за наш. Подумай, рідна.

До кінця дня ми цю тему не порушуємо. Я думаю над цим постійно, і, що мені подобається, Алекс не наполягає. Сидимо за столом, напевно, довше я ще не сиділа, розмовляємо.

О шостій дзвонить Катька, запрошує до клубу, а я, як завжди, відмовляюся.

У голові такий сумбур, тільки гучної музики мені не вистачає.

— Якщо ти не прийдеш, я не розмовлятиму з тобою, більше ніколи, — сердиться подруга. — Я розумію, що з Алексом тобі цікавіше, — хихикає, а я закочую очі. — Але я дуже хочу, щоб у перший день року ми відірвалися на всі сто!

— Катю, — спостерігаю, як хлопець грається з кошеням. Трохи усміхаюся. Від щастя серце стрибає у грудях, як м'ячик. — Алекс хоче мене з собою забрати до Польщі.

Алекс блискавично підходить до мене, притуливши вухо до апарата.

— Алекс твій, як скалка в дупі, але кохає тебе, і він молодець. — не можу сказати, що вона здивована, але голос мені здається похмурим. — Так! Ноги в руки — і в клуб! Заодно і ваш від'їзд відсвяткуємо.

— Я ще не вирішила, — опускаю очі. Алекс присідає біля мене навпочіпки. Бере за руку і дивиться так…

— А що тут вирішувати? — фиркає Катька. — Ти кохаєш його, — хлопець розпливається в задоволеній усмішці, — він кохає тебе. У чому проблема?

— А мама, а ти?

Катька зависає на кілька секунд.

— Міло, твоя мама доросла дівчинка, і, можливо, якщо ти будеш щасливою, вона нарешті зможе з кимось почати зустрічатися.

У такому ключі я не думала.

Пообіцявши прийти до клубу, я закінчую виклик. Одразу йду переодягатися.

Мама заходить, коли я майже готова, і просить мене подумати гарненько. А потім розповідає, як вона зустріла Алекса у Варшаві, коли була на курсах підвищення кваліфікації.

Вона розповіла всю правду.

— Я хочу ще подумати, — озвучую мамі, коли вона прямо запитує, чи я вирішила їхати.

Чужа країна, інша мова, дуже страшно. Алекс казав, що й англійською викладають і боятися нічого. У мене й англійська не дуже, тож буде мотивація підтягнути.

За один день надто багато на мене навалилося, думаю, рішення прийде саме.

— А ти не змінилася, — шепоче мені на вухо, коли заходимо у ліфт. — Все той же спортивний стиль і затишок, — не чекаючи відповіді, притягує до себе і цілує. Спочатку вимогливо, потім — ніжно та обережно. — Я не зможу залишити тебе тут, — видихає в губи. — Без тебе повітря здається отрутою, Міло.

— Ти не можеш повернутись сюди? — мене дуже цікавить це питання.

— Я не хочу Яна підводити. Він мені допоміг, дуже, і декан у нього знайомий, тож не було проблем із переводом, — покриває обличчя поцілунками між словами.

— Алексе, ти весь макіяж зіпсуєш, — сміюся.

— Взагалі не треба його робити, — криво усміхається. — Повір, ти без нього просто чарівна, — хапає за ніс двома пальцями.

Ідемо до автомобіля, згадуючи старі часи. Все, крім того періоду, про який домовилися забути назавжди.

Ми викреслимо з пам'яті минулий рік і будуватимемо своє життя далі.

Я дуже на це сподіваюся.

Під'їхавши до клубу, одразу помічаємо подругу. Вона, як завжди, шикарно виглядає, напевно, крутіше за всіх разом узятих.

— Привіт, — міцно обіймаю Катьку.

— Привіт, — закочує очі, — я вже думала до поліції телефонувати. Ви запізнилися.

— Привіт, Катю, всього на десять хвилин, — Алекс озирається на всі боки. — Вибач, затори.

— Ага, я так і повірила, мабуть, цілувалися і забули про мене.

Заходимо всередину, Алекс шепоче мені на вухо, що написав Дену, і Катька точно не сумуватиме сьогодні, коли ми цілуватимемося.

Тільки подруга, навпаки, хоче втекти, коли бачить, хто підходить до нашого столика.

Ден її зупиняє, щось каже на вухо, а потім з усмішкою допомагає подрузі вмоститися на маленький диван.

Є між ними дивна енергетика. Вони, як дві гори. Від протистояння так і іскриться.