69.

Напевно, новорічна ніч все-таки має трохи чаклунства. Хоч ми й пропустили північ і виступ президента, навіть шампанського не спробували, але ця ніч для нас незабутня.

Зітхаю, ще міцніше притискаючись до Алекса. Спостерігаю, як гірлянди мерехтять. Я сама їх повісила, щоб маленьку ялинку не купувати. Є велика у вітальні, і цього достатньо, але мені дуже хотілося прикрасити всю квартиру.

— Тобі погано? — дбайливо зариває свої пальці мені у волосся. Трохи відтягує, щоб я змогла зазирнути в його очі. — Болить щось?

Я вже забула, яким він може бути дбайливим. Як у блакитних очах, десь там, на дні зіниць, плескається тривога та ніжність.

— Ні, — шепочу. — Думаю.

— Про що? — Алекс відчутно напружується.

— Про те, що я не так уявляла цю ніч, — думала, ми з мамою будемо удвох і поки не ляжу спати, змучу себе думками.

— Я розумію… — накриваю його губи вказівним пальцем.

— Але цей варіант кращий, — закушую губу.

Ми ще трохи лежимо, насолоджуючись близькістю. А ближче до ранку вирішуємо скуштувати торт, не дарма ж я його готувала.

— Будеш каву? — закочую рукав сорочки.

— Ні, я думаю поспати сьогодні, — спостерігає за мною.

— Я вип'ю, — мені не хочеться спати. Дуже хочу, щоб ця ніч не закінчувалася.

— Є ще голубці? — цікавиться, коли я вовтужусь з кавомашиною.

— Так, я зараз підігрію, — лізу в холодильник, але Алекс мене зупиняє.

— Я розігрію, ти роби каву.

Показую йому, в якому лотку страва, де сковорідка і сама сідаю на те місце, де сидів Алекс.

Все робить вміло, це не дивно. Він уже давно не мешкає під опікою батьків, довелося навчитися.

Помічаю на плечах незнайоме татуювання та підриваюся на ноги, забувши про гарячий напій.

Я забрала його сорочку, і він в одних джинсах, тому розглянути красу не важко.

— Що це? — тягну подушечками пальців хребтом.

— Покровитель мого знака зодіаку, — різко розвертається і цілує в губи.

— Ти ж Овен! — а там явно не він.

— Потім розповім, хто це, тепер присядь, я хочу дещо розповісти.

Я роблю так, як він просить, але серце вже починає стискатися. Дихання збивається від серйозного погляду.

Він же не має їхати? Ні… Я не зможу його відпустити. Не після того, що ми пережили.

— За тиждень я повертаюся до Варшави, — накинувши у тарілку голубців, сідає поруч. Ногою впирається у підніжку мого табурета і спокійно їсть.

Мене підкидає від гніву.

— Я не хочу, щоб ти їхав! — навіть не думаю.

— Я повинен, — витирає рота серветкою і дістає з кишені телефон. — На мене Жанна чекає.

Шлунок миттю скручує, від шоку лише відкриваю та закриваю рот. Він щойно став моїм першим чоловіком, а тепер каже, що його Жанна чекає?!

— Правда красуня? — повертає до мене екран смартфона. На фотці маленький пухнастий котик із рожевим бантиком на шиї.

— Придурок, — видихаю. Підриваюся на ноги, щоб хоч якось вгамувати своє тремтіння. — Я ледь Богові душу не віддала! — шиплю, а Алекс рже.

— Ти б бачила своє обличчя, — продовжує їсти.

Зі злості кидаю чашку у мийку і глибоко дихаю. Потрібен час, щоб забути свій страх, стан, у якому я жила понад рік.

Мию посуд, який валяється ще зі вчорашнього вечора. Зазвичай ми з мамою миємо першого числа вечора, але мені треба хоч чимось себе зайняти, щоб заспокоїтися.

— Крихітко, — Алекс обіймає за шию, зупинившись за моєю спиною. — Ти образилася? — цілує в щоку.

Витираю руки та повертаюсь до хлопця обличчям.

— Ні, не образилася, але це дуже боляче, — згадую, як перші тижні не могла зупинити сльози, і знову починаю тремтіти.

— Все, все, вибач, але Жанна все-таки красуня, — груди вібрують від тихого сміху.

Притуляюсь щокою до гарячих грудей і прикриваю очі.

За вікном вибухають салюти, скрізь чути привітання, навіть із нашого телевізора. Я люблю спостерігати за новорічною метушнею, але не сьогодні. Мені добре в його обіймах. Добре та спокійно. Решта для мене не має значення.

Прибираємо за собою, вмикаємо “Сам удома” і вкладаємося на дивані усі троє. Мої ноги в Алекса на колінах, а зверху Жан муркоче, посапуючи.

Якоїсь миті засинаю, навіть не додивившись улюблену комедію.

Прокидаюся від скрипу ключа в замку. Одразу помічаю, як світло на вулиці.

— Прокинулись? — мама вже в халаті та пуховику заходить до вітальні.

Обурюється, що ми спимо, і розповідає, як вона колись зустрічала Новий рік. Додому її неможливо було загнати.

Виявляється, вона прийшла трохи раніше, вже встигла смаколиків свіжих зробити, а ми навіть не чули.