67.

— Кажи, — вимовляю тремтячим голосом.

— Вийдімо, — хоче торкнутися, але зупиняю його рукою.

— Я сама, — так і не глянувши, виходжу на невелику терасу.

Ще кілька сходинок — і сад. Накритий спеціальним брезентом басейн, навколо якого дуже багато світла.

Думаю, тут дуже гарно влітку та навесні.

— Тримай, — простягає мою курточку, — вся тремтиш.

Так, тільки не від холоду, але хай так буде. Так навіть краще.

Одягаюся та розвертаюсь до басейну. Не можу, не можу дивитися на нього, знову злюся. Знову хочу кричати, і сльози дуже близько.

— Міло, — зупиняється за моєю спиною. Близько. Я вловлюю його подих і тепло… аромат. Такий знайомий та рідний.

Сліз не можу втримати. Вони сиплються як вода з крана, тільки у моєму випадку я не можу зупинитися.

— Я… — знову мовчить. У голосі можна почути тривогу та невпевненість. — Я все зіпсував. — Прикриваю очі, стискаю кулаки. Горло зводить спазмом. — Я ідіот, бо не поговорив із тобою, але на той момент не бачив іншого виходу. Навіть уявити не міг, що батько збрехав. Він ніколи такого не робив. Я винен. Вибач.

Мовчу. Всі слова стоять у горлі, тільки рота відкрити не можу. Повітря знову зникає, у мені все перевертається.

— Втік, як боягуз. Я боявся. Дуже боявся, що не зможу триматися від тебе якомога далі.

Стискаю зуби ще міцніше. Я погодилася вислухати, але не відповідати.

— Знаю, що завдав тобі багато болю та страждань, повір, я відчував те саме. Навіть обмірковував варіант просто викрасти тебе. Залишитися у далекій країні та ніколи не повертатися додому.

— Я тобі не вірю! — шиплю, намагаючись вгамувати тремтіння. Куртка мені здається дуже задушливою. Весь одяг починає стискати тіло, ніби мене всю обмотали джгутом. Наче світ став настільки маленьким, що я не влізаю.

Мені є що сказати, є, але... Я не можу себе поки що змусити. Навіть зараз, він стоїть за моєю спиною, цілий і неушкоджений, я ще в тому світі. Де його нема. Все здається сном. Неправдоподібним сном.

Тільки коли його руки ніжно опускаються на мої плечі, мене як струмом пробиває. Я різко повертаюся, сміливо зазираючи у блакитні очі.

— Так, ти все зруйнував. Ти знищив нас. Я не знаю, як ти жив весь рік, але я почувалась зрадженою. Ти втоптав у багнюку всі свої обіцянки. Вирвав моє серце і залишив вмирати, — перед очима розпливчаста картина. Я не бачу його реакції, сама тону в емоціях. — Все пам'ятаю. Знаю, що ти був впевненим у словах батька. Але водночас говорить про те, що не довіряв і моїм. Ти все знав. ВСЕ! Ми ж усім ділилися, невже я б не сказала про вагітність матері, якби вона була? — ковтаю сльози. — Ти був моїм світом, Всесвітом. Одним вчинком усе розтоптав. І назад шляху немає, — останнє слово злітає з губ. Сама не вірю в те, що говорю, але відчуваю, що все правильно роблю.

Алекс здивовано розплющує очі, охоплює руками обличчя, з тривогою дивлячись розглядає моє обличчя.

— Я тварюка, Міло, але не хочу більше без тебе. Не можу! — впирається чолом у моє, важко дихаючи. — Ти тут, — кладе мою руку на свої груди, — нікуди не поділася, і жодні кілометри не допомогли. Згодом ставало тільки гірше.

Треться носом у мою щоку, повільно підбираючись до губ.

Відчуваю його подих на вустах. Мурашки одразу розбігаються всім тілом, і стримувати себе дуже важко.

— Не смій, — видихаю, коли відстань між нашими губами стає критичною. — Не смій цілувати, — інакше знову пропаду. — Чому ти не відповідав на листи? Я ж писала... — сил говорити більше немає, тільки шепотіти. — Чому ти вирішив за нас двох? Це дуже жорстоко та боляче! — Намагаюся відхилитись, тільки він не відпускає.

— Пробач мені. Дай нам ще один шанс, прошу, — у голосі розпач.

Чимдуж втискає мою руку в свої груди, дозволяючи почути його серцебиття.

— Воно так стукає, тільки коли ти поруч. Розумію, тобі потрібен час, але кажу одразу — я не відступлю, — зазирає у вічі. У мене від мокрого погляду коліна підгинаються, але Алекс встигає мене підхопити. — Я зачекаю, скільки потрібно.

Нагинається до моїх губ.

Зі завмиранням серця чекаю, коли він поцілує, так нахабно, як вперше, але він легко торкається губами моєї щоки. Затримується на кілька хвилин, голосно дихаючи.

— З минулим Днем народження, — запихає мені в руку маленьку коробочку. Кілька довгих секунд дивиться в очі, шукає відповіді. — Ти знаєш, я не відступлю!

Блискавично ховається за дверима, що наступної миті мені починає здаватися: все це лише сон.

Гортаєм, є ще)