66.

Катька приходить близько сьомої вечора, одразу, тільки-но бачить маленьку грудочку, каже, щоб я сама йшла на вечірку, їй уже нікуди не хочеться.

У Катьки сувора заборона на свійських тварин. Мама подруги на дух їх не переносить, максимум, що з живого можна побачити у їхній квартирі — це вазони.

У дитинстві Катька багато разів отримувала за те, що тягнула у дім поранених тварин, а потім зі сльозами на очах тягнула до притулку. І так сотні разів.

— Який він милий, — притискає до своєї щоки напівсонне кошеня.

— Може, це вона? — знизую плечима. Ми з мамою не дуже сильні в цьому.

— Це хлопчик, я дивилася.

Якщо вона каже, тоді точно хлопчик.

— Тоді він буде Жаном, — усміхаюся. Як це не дивно, я усміхаюся. Катька нічого не каже, тільки відвертається, трохи розтягнувши губи.

Я і так все розумію, але, якщо чесно, навіть самій страшно зізнатися. Та й говорити з ним я поки що не готова.

Виявляється, подружка принесла з собою в'язану сукню, яку нещодавно купила, щоб мене одягнути. Вона знає, що я не люблю такі лахи, але все ж таки  притягнула.

Це не перша її спроба запхати мене в сукню, але й цього разу я не піддаюся.

Джинси, кросівки, зручна балонова курточка — і я готова. Не можу одягати речі, у яких мені не комфортно.

— Могла б одягнути разок, — обурюється Катька. Нас уже чекає внизу таксі.

— А де вечірка? — я вже питала, здається.

— Добрий вечір! — закочує очі. — У нашого одногрупника на дачі тут, неподалік.

Я такого не чула, але сперечатися не хочу. Головне, щоб Алекса там не було.

Приїжджаємо справді швидко, і якби не мороз, можна було пройтися. Тільки-но виходжу з машини, мені згадується день народження Тима — і серце стискається.

Тоді все почалося. І про це я думала. Можливо, якби ми зізналися самі, Єгор не озвірів би. Я навіть мамі розповідала свої думки, але вона запевняла, що реакція була б такою ж.

Я не дуже розуміюся на людях, та мені всього вісімнадцять нещодавно стукнуло, надто мало досвіду, але тоді, ще при першій зустрічі, я відчула неприязнь.

— О, нічого собі! — розглядає дім. — Круто! — Він справді шикарний. Не великий, але весь у гірляндах та прикрасах, які яскраво мерехтять.

— Ага, — дуже гарно.

Хвіртка відчинена навстіж, а вхідні двері відчиняються, коли ми підходимо ближче. Катя ще жартує, мовляв, як у супермаркеті: підходиш до дверей, а вони вже відчиняються.

Я очікувала побачити, як завжди, море алкоголю та гучну музику, але тут все якось дуже тихо.

Чутно музику з другого поверху, а тут народ компаніями просто сидить та спілкується.

— О, які люди! — я навіть не одразу впізнаю Дена. — Не сподівався вас тут побачити.

— Як і ми, — шипить Катька й одразу хоче тікати.

— Привіт, Дене, ми тебе теж, — коли зник Алекс, Ден теж допомагав. Шукав його, а коли приходили листи, одразу кидав мені адресу е-мейлу. Я теж писала, щодня писала.

— Ну, взагалі-то, Валік мій друг, — показує на нашого нового викладача з права.

Катька чіпляється мені за руку, щось мукає під ніс, переводить на мене перелякані очі.

— Я не дуже розумію, — я випала з життя геть-чисто. Ніяк не можу вловити суті. Він же не наш одногрупник.

Ден нам вручає дві пластикові склянки, запрошує до каміна і кличе препода.

— Валя — брат Юри, вашого одногрупника, — задоволено хмикає Ден.

Тепер зрозуміло, а ми ні слухом, ні духом. Катька почервоніла, напевно, вже думає як втекти, а до мене нарешті доходить одна річ: якщо тут Ден, отже, і Алекс?! Чи я себе накручую?

Стає задушливо, і очі гарячково бігають приміщенням.

— Не хвилюйтеся, — починає викладач, — я в універі бука, а тут простий неодружений хлопець, — дивиться на Катьку з цікавістю.

Валентин, як він сам попросив його називати, заводить легку невимушену бесіду. А коли у нас закінчуються напої, я пропоную піднятися на другий поверх і потанцювати.

Подруга з радістю погоджується.

— Тепер мені точно не скласти іспит, — зітхає Катька на сходах.

— Катю, я тебе прошу, — мені вже набридло. Розумію, що вона переживає за стипендію, але так себе накручувати навіть я не вмію. — Все ти здаси! — обіймаю подругу за плечі.

Тут атмосфера крутіша за клуб. Кольорова музика, туман, і навіть діджей є, а ще мене дивує, що на другому поверсі така ж велика вітальня, як і на першому.

Знову ловлю себе на тому, що шукаю Алекса. Рухаюся під популярну музику, але придивляюся до кожного хлопця.

— Я більше не можу! — репетує мені у вухо подруга. — Пити хочу страшенно!

Погоджуюся, і ми повертаємось на перший поверх. Спускаємося до половини сходів, помітивши, хто стоїть на останній сходинці.