65.

— І як дізнатися, що я готова? — дивлюся на матір, бажаючи почути хоч якусь підказку.

— Ти відчуєш, я цього не можу знати. Настане момент, коли язик все викладатиме. Ти навіть не зрозумієш, як виговорилася, і тоді стане легше.

Я не вірю. Скільки разів я дивилася в темне небо й уявляла обличчя Алекса — не порахувати. Все висловлювала, все. Не допомагало.

— Добре, — не хочу засмучувати маму. Вона з надією дивиться на мене, усміхається.

Через свої проблеми зовсім забула про найдорожчу для мене людину.

— Давай так, я зараз закінчу огляд, і тоді разом підемо додому, — цілує в щоку, — щоправда, взимку я такий собі водій! — Хихикає.

Нещодавно ми купили машину. Я навіть на права склала, але в універ мені легше на міському транспорті, тож мама їздить нею на роботу.

— Я поведу, — намагаюся усміхнутися.

— Добре! І давай у МакДональдз дорогою? Наберемо смаколиків. Зробимо собі свято.

— Мамо, я обіцяла з Катькою на вечірку піти, — раптом згадую про подругу. І про пару, на яку я вже навряд чи встигну.

— Ну гаразд, я ж пів дня сьогодні працюю. Набиваємо пузо, а потім підеш на вечірку. Щоб не погладшати, — весело підморгує мені.

— Дякую, ти найкраща!

— Це тому, що у мене найкласніша донька! — цілує у волосся. Повертається до пацієнта, залишаючи мене одну.

Одразу набираю Катьку. Прошу вибачення, на що вона тільки відмахується і озвучує своє рішення прогуляти останню пару.

— Приходь тоді до нас, — почуваюся жахливо, бо так втекла.

— Не питання, тільки десь за дві години, не раніше. Спершу додому, переодягнусь і тоді, готова до вечірки, одразу до тебе.

Прощаюся з подругою, радіючи, що вона не сердиться. Вмиваю обличчя і наношу трохи тоналки. Кола жахливі під очима, страшно дивитись. Очі червоні, як у вампіра.

Мама закінчує швидко. І коли ми виходимо з лікарні, на вулиці вже сипле сніг.

Дорога додому займає більше часу, ніж зазвичай, але ми розмовляємо, сміємося, і я відчуваю бажання. Просте бажання сміятися, жити, просто бути нормальною людиною.

— Мамо, дивись, — припаркувавши автомобіль біля під'їзду, виходжу на вулицю. — Це кошеня? — показую на маленький сірий клубок вовни. Сидить біля під'їзду, скрутившись у м'ячик від холоду. — Він загубився? — беру на руки, відчуваючи, як швидко б'ється маленьке серце.

— Не знаю, все можливо.

Ми озираємось по сторонах, але нікого не видно. Всі вважають за краще сидіти вдома за такої погоди.

Зазираємо в кожну квартируу нашому під’їзді у пошуках господаря, але всі тільки плечима тиснуть.

— Так він волоцюга! — зупиняє нас сусідка на сходовому майданчику. — У Валі, з сусіднього будинку, кішка народила, то вона їх усіх викинула. Безсоромний народ, — хитає головою стара жінка. — Від морозу всі загинули, а цього малеча врятувала, тільки додому не можуть взяти — батьки не дозволяють.

— Дякую, Надія Петрівно, — дякую бабусі. — Мамо, що робитимемо? — Я не зможу викинути маленького на холод.

— Ідемо додому, — розуміє мене з півслова.

Ще дитиною я хотіла кота, але батько був алергіком і не міг дозволити жити тваринам у хаті. А коли він помер, було не цього.

Насамперед миємо знахідку і намагаємося зрозуміти: хлопчик чи дівчинка? Я, як і мама, не дуже розумію, тому з ім'ям не поспішаємо. Спочатку замовляємо в інтернеті все приладдя для нового члена сім'ї, а потім записуємось на прийом до ветеринара.

— Він такий класний, — муркоче так чарівно, що я готова слухати це вічно.

— І спить, як убитий, після ванни.

— Або після того, як репетував, — сміюся.

— Бачиш, — мама відкладає картоплю-фрі. Підсувається ближче і теж починає гладити кота, який лежить у мене на колінах, закутаний у рушник. — Ти тільки побачила його — і вже ожила. Думаю, скоро ви зможете поговорити.

Нагадує мені про Алекса.

— Подивимося, — ховаю очі. Сперечатись не буду, я спочатку була шокована, а тепер справді добре почуваюся. — Тільки я не збираюся так просто здаватися, — попереджаю одразу.

— І правильно, він помилився, він нехай  і виправляє.