64. Міла

Лекція тільки-но почалася, а я вже тікати готова. Останнім часом мене навіть викладачі бісять, або це, може, пов'язано з майбутньою сесією. З понеділка вже іспити, сьогодні останні пари. Перша половина другого курсу вже пролетіла, а отже, залишилося ще два з половиною роки.

Мені боляче перебувати у цих стінах. Болісно щоразу проходити коридорами, де ми були щасливими. І так, рік минув, а я все ще не можу прийти до тями. Серце наче зупинилося. Воно стукає, але якось безбарвно, похмуро і при кожному спогаді стискається так, ніби хтось величезною рукою вичавлює з нього всі соки.

— Міло, ну ти знову? — Катька махає рукою перед моїм обличчям. — Ну, досить уже!

Та я сама знаю, що досить. Сама відчуваю, що треба повертатись до нормального життя.

— Ти пам'ятаєш, що сьогодні вечірку наші хлопці влаштовують? — Катька не зупиняється. Зухвало повертає мою голову до себе, усміхаючись на весь рот.

Хочу закотити очі, але навіть на це я не маю сил.

Дякую подрузі, якби не вона, я б і на стипендію не витягнула. А так довелося з нею займатися та самій занурюватися у підручники.

За великим рахунком, залишивши мене, Алекс розбив на друзки всю мене, і поки не виходить себе зібрати.

— Та пам'ятаю я, — відмахуюсь.

— Та пам'ятаю я, — подруга смішно повторює і починає реготати. Її сміх заразний, просто неможливо залишитися байдужим. — О, молодець! Усміхайся, моя дівчинко, частіше і буде тобі щастя, — підморгує.

— Дівчатка, я вам не заважаю? — ми навіть не помічаємо, як викладач опиняється поруч. Він новенький, тільки-но недавно влаштувався на роботу. Років двадцять п'ять, не більше. Катька його обожнює, а я не можу дивитися, особливо в його блакитні очі.

— Пробачте, — одразу опускаю очі.

— Пробачаю. А ви, пані з цікавим кольором волосся?

Катька нещодавно пофарбувалась, колір насиченого баклажана їй дуже пасує, і, як бачимо, навіть викладач звернув на це увагу. За рік моя найкраща подруга стала ще гарнішою, вишуканішою. Можливо, і я змінилася, тільки от не відчула цього і не зрозуміла.

Все так само ношу спортивне взуття, зручні речі та жодних підборів.

— Я теж, — Катька світиться від щастя.

— Що теж? — Валентин Семенович, хитро примружившись, дивиться на дівчину.

— Прошу вибачення, — цілком серйозно відповідає. Уся аудиторія вибухає від сміху.

— Чудово. Якщо ви можете говорити на лекціях, то впевнені у своїх силах, мадам. Ну що ж, тоді в понеділок з вас і почнемо, — плескає Катьку по плечу. — Я вже казав, люблю комунікабельність, але оцінки на халяву не чекайте. Не здасте з першого разу — я ще подумаю, чи зможу виділити для вас час.

Катька помітно напружується. Для неї важлива стипендія, а якщо не здасть...

Я знову занурююсь у свої думки, коли викладач повертається до проєктора. Колись право було моїм улюбленим предметом, а зараз навіть виникає бажання прогуляти. Якби не подружка, мене вже давно вигнали б з універу.

Тільки вона та мама допомогли прожити мені цей рік.

Господи! Рік! Вже рік минув!

— Він точно мене завалить, — обурюється Катька, коли нас відпускають за десять хвилин до закінчення пари. У нас ще є одна, але після обіду. Тепер можна погуляти.

Я обіцяла зайти до мами. Вона зовсім недавно повернулася у лікарню. Сказала, що поліклініка не для неї, там нудно та монотонно.

Я не проти, тим паче що, навіть працюючи в поліклініці, вона завжди допомагала в лікарні, навіть чергування брала, типу допомогти подрузі й так далі.

Мама теж переживала через розставання з Єгором, от і завалила себе роботою.

— Ти здаси! — заспокоюю подругу.

— Міло, ти знову в хмарах, кажу тобі, завалить він мене, — ми виходимо в коридор.

— Навіщо йому це робити? — я не розумію чому, але злюсь. — У нього таких, як ми, сотня. Він усім бісики пускає. Чи є щось, чого я не знаю? — Накидаюся на подругу. Розумію, вона ні в чому не винна, але давати раду своїм емоціям я розучилася ще рік тому.

— Міло, — притягує до себе та обіймає, — не злись, будь сильною. — Шепоче і гладить мене по волоссю.

— Вибач, — видихаю. Цілую подругу в щоку, обіймаючи ще міцніше.

Треба віддати належне, Катя багато для мене робить. Її підтримка дуже важлива, навряд чи я сама впоралася б.

Тільки завдяки їй я викинула всі наші спільні фотографії з Алексом. Майже всі. Одну не змогла. Там, де ми ремонт робили у його квартирі.

Обійнявшись, ми виходимо на вулицю. Не так давно випав сніг, небагато, але все ж таки краще, ніж сльота і вологість. Прикрашає легкий мороз і ніякого вітру. Погода просто ідеальна для прогулянки.

— Ти зараз куди? — питаю майже біля воріт.

— Не знаю, мабуть, у кафе почекаю, щоб не їхати додому, — байдуже знизує плечима. — А ти куди, моя краса? — Смішно кривиться. Знає, що після такого її обличчя я завжди сміюся. — Прошу, — пропускає мене вперед на вихід.

Іноді навіть незручно, що вони зі мною, як з маленькою дитиною, але саме такою я почуваюсь зараз. Маленькою, беззахисною та скривдженою.

Виходжу першою, здіймаю очі і як у стінку врізаюсь.

Не дихаю.

Не можу.

В очах все пливе, ноги ватяні, серце у скронях стукає, і пекучий біль проноситься жаром по всьому тілу.

— Алекс… — шепочу одними губами. Я стільки разів собі уявляла, що побачу його, але все, що я тепер відчуваю — злість.

Він стоїть біля однієї з припаркованих машин на стоянці й дивиться в наш бік.

Мене на дві частини розриває.

Хочу піти та обійняти…

Хочу поцілувати та вдихнути рідний запах.

Але не менш сильно хочеться кричати, врізати ляпас і мовчки піти, хоч і знаю що потім буду шкодувати.

Вдихаю на повні груди, забуваю про Катьку і просто біжу. Слизькою доріжкою мчу до автобусної зупинки, забувши про все на світі.

Але повітря однаково не вистачає. У грудях тисне, як від преса. Сльози котяться щоками, наче божевільні.