62.

За вікном миготять розмальовані снігом дерева. Автомобіль плавно їде дорогою, а я, як бездушне тіло, рахую стовпчики. Іноді схлипую.

Соромно перед Кіром за сцену, і тепер я розумію, що могла зробити інакше, але годину тому про це не думала.

— Тримай, — бачу пляшку з водою, але навіть сил немає підняти руку.

— Не хочу, дякую, — я ніби опустилася в порожнечу. Темну порожнечу.

Очі печуть від сліз. Серце від розчарування роздирає. Я не можу зрозуміти, чому він так вчинив. Чому мені не сказав? Невже боявся?

Ми ж були одним цілим…

У голові не вкладається.

Злість вирує у крові, і я навіть знаю, що першим зроблю коли опинюся вдома.

— Міло, я тебе прошу. Все налагодиться. Алекс обіцяв за деякий час зателефонувати. Я все поясню.

— Я не хочу про це говорити, — не хочу. Кирило годину заспокоював мене, а потім сказав, що відвезе додому. Говорив і говорив, заспокоював, тільки я не розуміла жодного слова.

Тіло затерпає від напруги та страху. Біль циркулює венами, опалюючи стінки. Бажання якнайшвидше потрапити додому знищує всі здорові переконання.

— Дякую, — ледве відстібаю ремінь безпеки. — Ще раз вибач, — навіть боюся підняти на хлопця погляд. Мені соромно за свою поведінку. Ніколи не думала, що емоції можуть так поглинути. Стерти все — виховання та здоровий глузд.

— Все нормально, я розумію.

Надворі довго дивлюся на гарний дім. Спершись спиною у хвіртку, як одержима, розглядаю кожну деталь фасаду, ніби заряджаюся незрозумілою енергією. Дихаю глибоко і голосно, стискаючи руки в кулаки.

Ще у квартирі Кирила я написала мамі, щоб їхала додому. Терміново. Вона це має дізнатися від мене. І тільки тоді, коли Єгор вдома. А він вдома.

У голові знову темніє від злості. Біжу до дверей, поки не передумала, не роздягаюся — одразу пру на кухню, звідки чую голоси.

— Доню, що сталося? — мама блискавично опиняється біля мене. — Ти таке верзла по телефону, що я навіть не попередила про свій відхід з роботи, вже вдома згадала.

У мене язик до піднебіння прилипає.

Переводжу погляд на Єгора, який спокійно сидить за столом — вибухаю.

— Я не розумію, — обходжу маму, прямуючи до Єгора. У мене не залишилося поваги до цієї людини. Тільки ненависть. За Алекса, за себе та за маму. — Чого ти хотів добитися? — вперше у своєму житті дозволяю собі так неповажно поводитися зі старшою людиною. — Сказавши Алексу, що моя мама вагітна, чого ти добився? — Мене трясе від злості. Сльози знову течуть щоками, а перед очима записка.

Дістаю з кишені згорток і кидаю на стіл.

— Ти розбив нас обох. Брехня ніколи, нікому не приносить щастя.

— Що?! — мама спалахує миттєво.

— Алекс завжди говорив про батька з повагою, особливо про те, що він ніколи не брехав! — у мене є багато що сказати, тільки я не хочу. Чоловік дивиться мені просто в обличчя без краплі жалю, і я не бачу сенсу продовжувати розмову.

— Донечко, — мама обіймає мене. — Іди нагору, збирай свої речі. Ми їдемо додому. — А ти, — шипить на Єгора, — телефонуй своєму синові та проси вибачення. Поки не пізно.

Гортаєм, є ще)