61. Міла

— Міло, що з тобою? — Катя нервує.

— Нічого, у телевізор задивилась.

Я його навіть не бачу.

Не можу додзвонитися до Алекса. З того моменту, як він зустрівся з батьком.

За сніданком легенько запитала Єгора, як минула зустріч. Чоловік, не відводячи погляду від екрана телефону, відповів, що нормально. Я сподівалася, що він прийме його назад на роботу, адже у новій майстерні Алекс більше втомлюється і менше платять.

— Міло, — Катька повторюється.

— Що? — ледве повертаю язиком.

Цілу ніч не спала. Навіть думала до Кіра поїхати посеред ночі, тільки знову мело і я боялася, що можу не дістатися. Треба пхатись через все місто, а застрягнути десь у кучугурі з незнайомим таксистом страшно.

Маму не хотіла турбувати, вона після нічної зміни.

— Може, вже розкажеш?

— Катю, я передзвоню! — скидаю виклик і знову набираю Алекса. Пальці тремтять, але відповідь не змінюється.

Абонент не абонент.

На годиннику одинадцята ранку, і я не можу більше чекати. Викликаю через додаток таксі.

За пів години я під будинком Кирила і, не відриваючи палець від кнопки домофона, чекаю, поки мені відчинять двері під'їзду. Нарешті вони відчиняються, і я, навіть не чекаючи ліфта, мчу на потрібний поверх.

— Привіт, — мене неохоче пропускає всередину власник квартири.

— Привіт, де Алекс? — не знявши взуття, біжу всередину. Безцеремонно зазираю до всіх кімнат — порожньо. — Де він?

Тепер я впевнена на всі сто відсотків: щось сталося.

Шкіра покривається скоринкою льоду тільки від думки, що він мене покинув.

Виглядає все саме так.

Щоб не гадати, повертаюся до його кімнати та відчиняю шафу — порожньо.

Жар проноситься хребтом. У горлі пересихає, у голові темрява. Сльози без дозволу котяться щоками, і, як мені здається, час зупиняється.

— Ось, — Кирило простягає мені маленький конвертик. — Міло, тримайся, — легенько стискає моє плече і виходить з кімнати, причинивши за собою двері.

Витираю очі та розкриваю конверт.

“Я знаю, яка ти зла, але я не міг інакше. Не міг сказати тобі це в обличчя, бо настільки розбитий, що ще довго збиратиму себе докупи. Ти ще не знаєш, але ми вже з тобою брат і сестра. Ми не можемо бути разом і не зможемо бути ніколи. А я хочу. Хочу, але… Я кохаю тебе, Міло. Кохаю кожною клітиною. Просто знай.

P.S. Сподіваюся, у нас буде сестричка…”

— Що це? — реву, зминаючи листочок. — Яка сестричка?! — кричу на все горло, ковтаючи сльози. Пропускаю той момент, коли падаю на підлогу і ридаю.

— Міло, Міло, — Кирило намагається мене підняти з підлоги.

Тільки я не відчуваю ніг. Злість поглинає мене цілком.

— Що це? — накидаюся на Кіра, навіть не розуміючи, що він ні в чому не винен.

— Батько Алекса сказав, що твоя мама вагітна, — спокійно відповідає хлопець, а я завмираю.

— Це неправда, — хитаю головою. — Неправда!!!

Не чекаючи відповіді, набираю номер мами. Не вітаючись, запитую.

— Доню, ти про що? Яка вагітність? Ні, звісно!