58.

Алекс мені казав — я не вірила. Тепер розумію, як помилялася.

Єгор складає руки на грудях і відкидається на крісло. Дивиться в очікуванні продовження.

Не впевнена, чи хочу продовжувати, а найголовніше — чи є сенс.

— Давай, просвіти мене.

— Алекс дуже розумний. І вчиться він добре, мене з права підтягнув. І ще, — мнуся, — він іноді просто хоче почути похвалу на свою адресу, не лише бурчання. Втім, як і будь-яка нормальна людина.

Останні слова ледве вимовляю. Погляд чоловіка гострий і невдоволений, не залишає ні єдиного шансу на надію.

— У чому мій син молодець, так це в тому, щоб молодим наївним дівицям мізки пудрити, — голосно опускає долоні на стільницю, а я з переляку підстрибую. — Ти, Міло, — піднімається на ноги. Відводжу погляд, тому що мене болить його ненависть в очах. — Повинна розуміти, що Алекс — не єдиний хлопець на світі. І повір мені, коли він зустріне кращу — забуде про тебе.

Я все розумію, і мені чомусь здається, що Єгор просто впирається. Злиться через брехню. Мама сама казала, що дядько Єгор ненавидить брехню.

Залишившись одна на кухні, я прибираю зі столу. За декілька тижнів я вже звикла тут, у цьому домі, але саме зараз дуже захотілося в нашу квартиру.

Може, купити цуценя або кішку, щоб доглядати. Аби тільки не відчувати увесь жаль.

— Донечко, — мама з'являлася на кухні та одразу обіймає.

Стає ще болючіше, сльози градом котяться щоками.

— Пробач, — шепочу, уткнувшись мамі в плече. — Я хотіла сказати. Дуже боялася. Не хотіла тебе розчаровувати! — схлипую.

— Сонечко, — мама міцно обіймає. — Я розумію твої страхи, але це ж я, — відхиляється, гладить волосся і дивиться мокрими очима, — твоя мама. Мені не боляче від того, що ти приховала тільки тому, що боялася. Я вже казала. Немає такої ситуації, щоб мама не змогла зрозуміти, тільки ти маєш бути сміливою, донечко.

Я боягузка. І визнаю це.

— Йди до Алекса, він речі збирає, — витирає мої сльози великими пальцями. — Я запропонувала пожити у нашій квартирі, поки ми не вмовимо цього дурня, але він відмовився, каже, у Кіра поживе.

Цілую маму, прошу ще раз вибачення і піднімаюся нагору. Біля прочинених дверей завмираю. Єгор всередині знову відчитує, навіть є думка розвернутися і піти, тільки не можу це більше слухати. Алекс не повинен брати весь удар на собі.

— Даруйте, — різко відчиняю двері, відчуваючи, як тремтять мої коліна. — Я хочу дещо сказати Алексу, — Єгор незадоволено зводить брови до перенісся. — Наодинці! — твердо додаю.

— Сподіваюся, ви обоє скоро усвідомите свою помилку! — Єгор говорить зі злістю і презирством. Хапає зі столу кредитки, ключі від автомобіля.

Поки чоловік йде до дверей, ще раз повертає голову до Алекса, голосно дихаючи.

— Як ти? — шепочу. Алекс тягне мене за руку ближче і сідає на ліжко, обіймаючи за талію.

— Все добре, я знав, що так буде.

— Чому ти не хочеш жити у нашій квартирі? — я була б дуже рада. І в гості змогла б приходити. Я сумую за своєю кімнатою і за спокійним життям.

З того дня як Алекс увірвався у мій спокій, я тільки там могла почуватись у безпеці. А тепер ця квартира могла б стати надійним тилом.

— Я з Кіром вже домовився, він один живе. Поки не зроблю ремонт, поживу у нього.

— Добре, — у кого завгодно, тільки не у Дена. Я впевнена, там Оля тинятиметься і день, і ніч. Сподіваюся, до Кирила не заявиться, хоча від цієї дівчини можна чого завгодно чекати.

— Вона туди не прийде, — Алекс так легко сміється, наче й не було непростої розмови з батьками.

— Ти про що? — роблю великі оченята і кладу руки йому на плечі. Спираючись підборіддям в маківку, важко зітхаю.

— Я теж спочатку думав до Дена, але не хочу бачитися сама знаєш з ким.

— Я хочу, мені є що сказати, — і я скажу.

Алекс складає невелику дорожню сумку, цілує мене та обіцяє, що все буде добре. Я вірю, але тривога в грудях ще не розвіялася.

Я добре відчуваю такі речі.

Всю ніч не можу заснути й під ранок пишу Алексу повідомлення. Відповідає миттєво. Виявляється, він теж не зміг заснути та поїхав на своє улюблене місце подихати та подумати.

Я недовго думаю — набираю його номер. Хрипкий голос дуже заколисує, стає спокійно, але спати вже немає часу.

— Я автомобіль у Кіра взяв, давай заберу тебе із зупинки.

— Добре, тоді я йду збиратися.

Не зважаючи на втому, я бадьоро вмиваюся, одягаюся і спускаюся.

— Ти помиляєшся, — на підході до кухні чую голос мами. Дуже стривожений. — Діти кохають одне одного, це видно відразу. То чому вони повинні страждати? — щось голосно летить на землю. Я завмираю. Серцебиття частішає.

— Тому що якщо піти їм на поступки, вони на голову сядуть!

— Ні! Це просто твоя впертість, — злісно відповідає мама. Ніколи не чула у її тоні стільки обурення. — Ти знаєш, я всю ніч думала і зрозуміла одну річ. Напевно, ми поспішили з рішенням жити разом. Думаю, буде краще, якщо ми з Мілою повернемось додому!