57. Міла

Мама спокійно готує чай. Алекс сидить по той бік столу, і я дуже шкодую, що так далеко. Мандраж — як струм під шкірою. Я не знаю, чого чекати від Єгора, і дуже соромно перед мамою.

Відчуваю, як Алекс ловить обома ногами мою і легенько стискає. Підтримує, і я вже хоч трохи, але можу дихати.

— Я не бачу нічого поганого у тому, що наші діти подобаються одне одному, — чітко вимовляє матір. Ставить тацю із заварником на середину столу та опускається біля мене. Накриває мої тремтячі руки теплою долонею, дивлячись просто на Єгора. — Думаю, тобі потрібно ставитися до цього простіше.

Очі щипають сльози. Не втримуюся та обіймаю матусю.

Яка ж я дурна! Слід було сказати, зізнатися.

А я боялася.

Попри її спокій і підтримку, я відчуваю сором.

— Марино, — Єгор наливає собі чаю у чашку. Його обличчя кольору стиглої вишні. Жовна напружені. І на нас навіть не дивиться. Тільки на матір, або у вікно. — Я не так вихований. І його так не виховував. Якщо ми живемо під одним дахом, отже, сім'я. Він — її брат. І жодного кохання бути не може.

— Тоді я більше тут не живу! — Алекс піднімається і голосно відштовхує стілець.

— Та куди ти підеш? — Єгор говорить зі зневагою. — Ти закінчити універ самостійно не можеш! Хуліган. Йде він!

— Спокійно, — мама теж підводиться на ноги. — Алексе, прошу, ти ж розумний хлопчик.

— Ми вже закінчили, — відрізає Єгор. — Хоче йти — нехай йде. Тільки додому повернеться тоді, коли знайде собі іншу дівчину.

Серце вогнем спалахує. Прикушую нижню губу, щоб не нагрубіянити. У мене немає такого права.

— Прекрасно! — Алекс обходить стіл і йде на вихід.

— І кредитки всі залиш. Автомобіль теж! Слизняк! Моя провина, що не зміг виховати нормально. Все працював, щоб він усе мав, а тут ось яка вдячність.

Мене усю трясе, навіть уявити не можу, куди піде Алекс. Квартира ж ще не готова.

— Сядь, — зупиняє мене мама, коли я хочу піти за Алексом. — Спочатку я.

Залишає мене наодинці з Єгором.

Опустивши погляд на свої тремтячі руки, я перебираю в голові, про що саме вони можуть говорити. Мама не проти Алекса, це вже плюс, але в грудях провина вогнем обливає.

Картаю себе за слабкість. Я ж не навмисне мовчала. Хотіла ж не раз сказати, але коли дивилася в щасливі очі матері, не хотіла її розчаровувати.

— Сподіваюся, ти розумніша за мого сина, — допивши чай, Єгор звертає на мене увагу.

— А ви знаєте, який він? — вимовляю, ковтаючи сльози. Образливо за Алекса. Рідний батько не вірить у сина. Постійно принижує і не підтримує.

Я такого не знаю. Мій батько завжди ставився до мене з повагою. Враховули мою думку, і ми разом знаходили компроміс.

— Ви знаєте, який насправді ваш син? — уся тремчу. Дивлюся Єгору в очі, хоч і дуже страшно. Я вперше сперечаюся з дорослим. Ось так прямо, можна сказати без поваги.