54

Прокидаюся з усмішкою на вустах. Спала недовго, але таке відчуття, що добу з ліжка не піднімалася.

Повертаюся набік і мало не втрачаю дар мови. Алекс спокійно лежить у моєму ліжку, тільки вже без футболки.

Розглядаю красу на плечах, дуже хочеться доторкнутися, обвести пальцем кожну букву і малюнок, але я не хочу його розбудити. Трохи роздивляюся, намагаючись зрозуміти, що це таке.

— Прокидайся, сонько! — згадую, що мама може зайти будь-якої хвилини. — Ти ж казав, що підеш! — незадоволено шиплю.

— Так ти сама не відпускала, — повертає голову до мене. Сонний, такий смішний. Волосся стирчить у різні боки, одне око тільки вистачило сил розплющити, а інше наполегливо продовжує опиратися.

— Не вигадуй, іди.

— Ти вже прокинулася? — студенію від маминого голосу. Алекса як вітром здуває, і поки мама  відчиняє двері, на ліжку залишаюся тільки я. — Добрий ранок. Все добре?

Я люблю довго валятися у ліжку, мама це добре знає.

— Привіт. Так, я поставила будильник, щоб другу подарунок пошукати. Пам'ятаєш, я говорила про день народження?

— Так, але я думала, ти не підеш одна, — мама робить крок до ліжка, а у мене серце в п'яти летить від страху.

Придушу цього хлопця.

— Я теж довго думала, але потім Алекс сказав, що він йде, і я вирішила піти. Не хочу образити іменинника.

— Я бачу, ви подружилися з Алексом, — останніми днями ми з мамою мало розмовляємо. Напевно, вона зараз вирішила, що саме час надолужити згаяне.

Сідає на краєчок ліжка, підгинаючи під себе ногу.

— Ми не те щоб подружилися, — ховаю очі. Хочу сказати правду, але дуже боюся. — Змирилися.

Я так точно змирилася. Він, як виявилося, із самого початку пер як теплотяг. Напевно, ще тоді у хлопця зародилися до мене почуття. Або настільки ненавидів, що в кінцевому результаті сподобалася.

Я зі впевненістю можу сказати, що не терпіла хлопця. Ненавиділа, особливо коли дізналася, що він син Єгора.

Хвилин десять мама мене розпитує про студентське життя, а я червонію, відповідаючи на кожне питання. Розумію, що Алекс все чує.

Напевно, стримується, щоб не ржати, засранець. І, якщо чесно, трохи незручно перед матір'ю, все-таки це наші розмови й третьої пари вух тут не повинно бути.

Нарешті мама йде, і я одразу виганяю з кімнати Алекса. Як і припускала, він тихенько рже.

Пів дня пролітає швидко. Я вдаю, що копирсаюся в інтернет-магазинах, а насправді переписуюся з Катькою. Шукати подарунок не треба, Алекс же сказав, що  в нього є, навіщо двічі витрачатися. Ми ж разом йдемо.

З одягом особливо не заморочуюся. Джинси, кросівки, у них завжди тепло, навіть коли сніг і морози, короткий пуховик — і за годину до призначеного часу ми готові вирушати.

— Бачиш як добре, — спирається мама на одвірок у коридорі, спостерігаючи, як я проводжу гігієнічною помадою по губах, — що у тебе старший брат з'явився. Мені навіть не так страшно  відпускати єдину донечку на круті вечірки. — Усміхається.

У мене хтось з легенів усе повітря вибиває. Стає соромно за брехню. Не готова зізнаватися, як і не готова довго тримати в собі цю таємницю. Цілую матір у щоку, так і не поглянувши в очі.

— Що сталося? — запитує Алекс, тільки-но виходимо з будинку. Я ще відчуваю погляд мами і якесь незрозуміле тремтіння.

Ніколи не вміла брехати, і тепер цей стан мене тягне на дно. Потрібно все зважити та вирішити, як поводитися далі. Не сьогодні. Сьогодні потрібно добре відпочити.

Алекс одразу відчуває зміну мого настрою. Не розпитує. Просто тримає мене за руку та обережно, спокійно, кермує автомобілем.

— Ден точно не прийде, — вирішує мене розвеселити, зупинившись на черговому світлофорі. — Я йому пів ранку телефонував — скидав. Потім сам зателефонував, — хмикає. — Каже, захворів, — голосно сміється.

— Ти чого радієш? — дивуюся.

— Просто я вже на всі сто впевнений, що вони з Катькою твоєю на одній хвилі. Навіть віруси одні й ті ж чіпляються.

— Дуже смішно, — не дуже розумію чому тут радіти. — Це ж ми запропонували піти до неї, це означає, з нашої вини Ден захворів.

Алекс різко повертає голову до мене, піднявши один кутик губ.

— Ти що знову надумала? — голосно цмокає в губи. Ми стоїмо перші біля світлофора, і я нервово на нього поглядаю. Алекс може захопитися, вже так було. — Крихітко, його ж ніхто за вуха не тягнув! — Знову рже і цмокає в губи.

— Дивися за дорогою, — змушую його відірватися від мене.

Усміхаюся, дуже приємна його увага.

Кидаю погляд на першу машину з іншого боку дороги — і завмираю. Навіть погляд на собі відчуваю водія. Серце гуркотить об ребра. Жар проноситься усім тілом.

— Алексе, — вимовляю ледве чутно, — там дядько Єгор.