50

Без Катьки пари — не пари. Все нудно і поговорити навіть нема з ким. І теми якісь нецікаві. Але я однаково щаслива. Алекс з думок не виходить, а про маму я поки не думаю.

З одного боку, ми нічого поганого не робимо. Просто симпатизуємо одне одному. І не росли разом. І познайомилися раніше…

Якщо врахувати, що дядько Єгор та моя мама однокласники, то це аргумент так собі.

Від думок я голосно зітхаю, забувши, що ще йде пара, і викладач тиняється майже біля мене.

— Так нудно? — підходить ближче. Стримано усміхається, запитливо вигинаючи брову.

— Ні, дуже цікаво, я просто, — червонію до кінчиків вух. Я навіть не чула, про що він говорив.

— Припустимо.

На перший погляд, чоловікові близько п'ятдесяти, але він явно старший. А імені я ще його не запам'ятала. У мене погана пам'ять на імена та прізвища. Ось подивлюся на обличчя — одразу можу сказати, де бачила.

Від ганьби мене рятує дзвінок. І оскільки це остання пара, я майже одна з перших вилітаю за двері.

— Привіт, — хрипить над вухом, і я здригаюся.

— Привіт, налякав мене, — видихаю, повернувшись до хлопця. — Пробач, що вчора так швидко втекла, — Мені дуже незручно перед Тимофієм.

— Все нормально, — простягає мені шоколадку.

— Це що?

— Молочний, як ти любиш.

Дивно, що він запам'ятав, і дуже приємно.

— Дякую, — не бачу приводу відмовлятися. Приймаю подарунок, одразу сховавши у маленькій кишені рюкзака. Прийду до Каті, з нею затопчемо.

— Ну, розповідай, куди тебе вчора вітром здуло, чи то секрет? — підморгує.

Саме цим Тим мені й подобається. Піднімає настрій лише своєю присутністю. Хлопець завжди на позитиві та не афішує, що він син мера.

Зі мною у класі навчалася донька депутата. Пам'ятаю, як вона строїла всіх, бо їй можна. І з кожним роком ставало дедалі гірше. До п'ятого класу ще було терпимо, а потім вона щось зробила, досі не знаємо, що саме. Дівчинку вивезли за кордон, щоб уникнути покарання.

— Нема чого розповідати, — усміхаюся у відповідь. Та йому й неможливо не усміхнутися.

— Гаразд, тоді, може, сьогодні повторимо? — відчиняє двері надвір.

— Тиме, — зупиняюся. — Я не думаю...

На мою талію лягає чиясь рука, і я замовкаю. Здогадуюсь хто, і від цього ще сильніше стає ніяково. Я ж обіцяла Алексу, що зменшу наше з Тимом спілкування до мінімуму.

— Привіт, крихітко, — нахабно цілує мене у волосся, тісно притискаючи до себе. — Тим, — простягає руку хлопцеві. Дивиться з викликом, а коли останній приходить до тями, потискає Алексу руку.

— Алекс. 

Хлопці дивляться один на одного.

Напругу відчуваю в повітрі, і мені навіть здається, що у них якийсь невидимий поєдинок.

— Як справи? — буденне питання, але таке потрібне. Все ж таки Тим вміє розрядити атмосферу.

— На плаву, — Алекс награно усміхається. Отримує від мене стусан ліктем під ребра. — О-го-го, — прокашлюється, нарешті глянувши на мене. — Що не так, крихітко?

Байдуже знизую плечима.

Тим не дурень — одразу все розуміє і прощається, але не встигаємо ми вийти з корпусу, як він повертається.

— Блін, забув сказати. Післязавтра в мене день народження, приходьте на тусу, буде весело. Алексе, ти знаєш адресу, — плескає його по плечу.

— У нас плани, — поспішає відмовитися мій хлопець, за що знову отримує стусан, тільки цього разу по нозі.

— Ми прийдемо.

— Домовилися. До зустрічі.

Чекаю, поки Тим сховається у натовпі, і тільки тоді починаю сварити Алекса. Ні, ну що за виховання. Не йти, бо йому так хочеться. Якщо хлопець запросив, то він вважає нас своїми друзями.

— Міло, — регоче Алекс. Тягне мене до автомобіля, закинувши руку на плечі. — Ти як сестра милосердя. Тима шкодуєш, до Катьки прешся, хоча навіть не знаєш, може, у неї ковід. І ти можеш підчепити.

— Ха-ха, — кривляюся, за що отримую поцілунок.

— Ось тобі й ха-ха, — обіймає мене, поки намагаюся впоратися зі своїми почуттями.

Він же не вперше цілує мене. А щоразу як перший. Стільки емоцій, стільки трепету, що живіт буквально зводить.

Вже в машині я шукаю у сумці свій мобільний, але його нема.

— Здається, я мобільний залишила в аудиторії.

Не пам'ятаю, щоб взагалі діставала його з сумки. Хіба випадково.

Повертаємось разом в аудиторію і, звісно, нічого не знаходимо. Пригадую, де я ще сьогодні ходила, але річ у тім, що перед останньою парою я писала Катьці, дуже добре пам'ятаю.

— Виходить, вкрали, — робить висновок Алекс, а мене струмом пробиває.

Там немає нічого такого, та й Samsung не першої свіжості. Хотіла змінити за кілька тижнів, після свого дня народження.

— Мабуть, — зітхаю. Мені нічого не залишається, як змиритися, адже реально зробити нічого не можна.

До Катьки приїжджаю засмученою. Навіть мамі повідомлення пишу з номера Алекса, щоби не хвилювалася. Ми любимо смайликами обмінятися.

— Точно Турчинов! — шморгаючи носом, робить висновок подруга. — Я давно тобі казала, хлопець дивний. Постійно у незрозумілі балахони одягається.

— Катю, — сміюся, опускаючись біля неї на ліжко. — Це китайський стиль. Так, він не схожий на наш, але ж круто!

Мені дуже подобається. Взагалі дуже хочу поїхати до Китаю та Кореї, у них дуже цікава культура.

— Ось згадаєш мої слова, — серйозно заявляє. Я сміюся та натискаю на червоний ніс. Він реально як у Діда Мороза.

— Гаразд, гаразд, — підскакую з ліжка, згадавши, що дорогою ми купили подрузі трохи фруктів. — Це, — піднімаю пакет із хурмою, — для відновлення імунітету. Апельсини — для нагадування, що скоро свята та перша сесія, — сміюся. Дістаю із рюкзака шоколадку. — А це, щоб відсвяткувати початок моїх стосунків.

Подруга ривком сідає на попу, відкинувши гору використаних серветок.

— Капець! Я знову невчасно захворіла! — надуває губи.

Коротко розповідаю. Їй ні до чого подробиці, але про Єгора ні слова не говорю. Навіть для мене ця тема поки що не зовсім зрозуміла.