49.

— Доброго ранку, — заходжу на кухню. За столом уже всі сидять, і навіть Алекс. Зазвичай він першим змотується з дому. Я в останній тиждень ховалася по кутках, а він навмисне чекав.

— Привіт, доню, — мама киває на стілець. — Нарешті ти можеш поснідати по-людськи, — наливає мені в порожню чашку чай із заварника.

Одразу кривлюсь. Не люблю чай. Я від нього засинаю, Мені кава потрібна, щоб прокинутися.

— Ма-а-мо, — скиглю.

— Ну, ну сьогодні так, у нас щось із плиткою, не можу увімкнути. Єгор уже викликав спеціаліста.

Страшенно хочеться перевести погляд на Алекса, тільки я боюся спалитись.

Він учора мене вмовив поки що нічого не розповідати матері. Трохи розповів про дядька Єгора, і я дуже здивувалася. На перший погляд, чоловік не схожий на такого егоїста.

— До вечері все полагодять, не хвилюйтеся, — заспокоює Єгор, не відриваючи очей від газети.

Я останніми днями не помічала, як поводився чоловік — була надто зайнята самоїдством та стримуванням. Реально вірила, що можу уникати Алекса.

Не вийшло. Тепер я розумію, що було безглуздо у це вірити.

— Дякую, — Алекс піднімається й одразу закидає чашку у раковину. — Я буду пізно сьогодні.

— Помий чашку! — піднімає Єгор очі. Дивиться на Алекса так, ніби він скоїв злочин.

Помічаю, як мама мовчить, підтискаючи губи.

Алекс зупиняється біля дверей, наче наткнувшись на бетонну стіну.

Повітря розпалюється. Тиша. Тільки люте дихання Єгора ріже барабанні перетинки.

— Я помию в обмін на одне заняття з права, — підриваюся на ноги, усміхаючись на весь рот.

Не чекаючи відповіді, мчу до раковини. Руки тремтять, я навіть мочалку з першого разу взяти не можу.

— Я допоможу тобі з правом, — Алекс теж підходить до раковини. Миє чашку, ледве зачепивши пальцями мої.

Тепло відразу розтікається тілом, і напруження трохи спадає. Ненадовго. Рівно доти, доки не обертаюся. Єгор так дивиться на мене, як голодний лев на жертву. Моє обличчя миттєво починає горіти від сорому, поки він не переводить погляд на Алекса.

Дуже важкий, я навіть сказала б вогняний. Мені навіть чай, якого я зробила два ковточки, поперек горла стає.

— Бачу, ви вже потоваришували, — награно усміхається. Щоправда, в очах нічого не змінюється.

Я не дуже знаюся на людях, але мені здалося, що Єгор сьогодні поводився саме так, як описував Алекс.

Здається, я ніколи й не придивлялася до чоловіка. Та і яка мені різниця, якщо мамі з ним добре, все інше для мене не має значення.

— Підвези дівчину до універу, он як тебе захищає, — виходить за нами у вітальню Єгор. Не просить — наказує, а мені стає ніяково.

Алексу дев'ятнадцять. Він сам має право вирішувати, що робити чи ні. Моя мама ніколи так не поводиться. Вона поважає мою думку та бажання. Для мене накази Єгора трохи по-дикому звучать.

— Як скажеш! — кидає Алекс і, підхопивши сумку, виходить надвір, гучно грюкнувши дверима.

— Гарного дня, — вивалюю на автоматі. — Ой, — згадую, що не поцілувала маму і повертаюся.

Вона стоїть над раковиною, дивиться всередину.

— Мамо, все добре? — тулюся щокою до рідного плеча. Мама хитає головою що “так”, тільки я бачу, вже бачу, що щось не так.

— У мене пацієнт складний, боюся, не видряпається, хвилююся, — опускає голову на мою. — Біжи, біжи, дочко, все потім розповім.

Щодо пацієнта — вірю. Вона завжди такою була. Могла свято влаштувати, якщо її хворий став на ноги, і ридати, коли втрачала. При чому робити це могла тільки вдома. На роботі її знають як суворого та відповідального лікаря.

Цілую в щоку, подумки обіцяю ввечері витягнути з матері всю правду і тікаю. Алекс на мене чекає. Мотор чутно навіть сюди, хоч машина вже за воротами.

Поки йду, дивлюся на сіре небо і кривляюсь. Погода жахлива. Сиро. Добре, що дощу немає. Щоправда, вітер до кісточок пробирає.

— Ти як? — сідаю в автомобіль. Алекс весь напружений, стискає кермо, але тільки-но бачить мене, одразу в погляді з'являється тепло. — Все добре? — повторюю своє ж питання. Пристібаюсь під примружений погляд Алекса.

Опускає голову на кермо, прикусивши нижню губу. Так дивиться на мене, як учора.

Мурашки покривають все моє тіло тільки від спогадів.

— Можна я тебе поцілую? — дражниться засранець. Ми вчора домовилися — жодних обіймашок та поцілунків поблизу дому.

— Ні, — закочую очі та шукаю свій телефон у рюкзаку. Потрібно Катьці написати. Дівчинка моя підчепила вірус, третій день валяється із температурою.

Автомобіль повільно рушає, залишаючи дім за спиною. У мене двоякі відчуття. Взагалі вранці здалося, що прокинулася іншою людиною. Наче весь час жила в якомусь своєму світі, а після офігенного вечора в обіймах Алекса все перевернулося.

Губи самі розтягуються в усмішці.