48. Міла

— І я не хочу, щоб біля тебе швендяв Тим.

Стискає щелепу, граючи жовнами. В очах немає злості — тільки попередження.

Мною трясе. Зуб на зуб не потрапляє, і, здається, взагалі світ крутиться.

Я майже годину умовляла сама себе не рухатися. Дивилася, як це стерво вішається на Алекса — і всі нутрощі переверталися. Почуття нове, незнайоме, тільки настільки сильне, що кінчики пальців холодом вкриваються.

Мені потрібно піти, тільки не можу. Розумію, що не маю права висувати претензії. І, чорт, сама себе обдурити. Він мені подобається. Дуже. Але! Не можна…

— Втечімо звідси, — пропонує. Відповідь ледь не зривається з язика. 

Я хочу.

Чорт! Як все складно.

— Я піду, — опановую себе.

Цілий тиждень я живу в пеклі. Той поцілунок немов вселив у моє серце Алекса, як і в кров, і в мозок. Кошмар просто! І скільки я раз не повторюю, що він мій зведений брат — нічого не допомагає.

— Йди. І далі переконуй себе, непогано виходить, — рже за моєю спиною.

— Як ти не розумієш? — я плакати хочу. З останніх сил стримую вологу, корпусом розвернувшись до Алекса. — Твій батько з моєю мамою, розумієш? — Стискаю руки в кулаки від безсилля. — Якщо вони одружаться? Якщо захочуть дитину? — рукою змахую з щоки сльозинку, що скотилася.

— Я розумію, просто ти мене не чуєш, — так дивиться, що душу вивертає навиворіт. — Знаєш, я втомився боротися з твоєю впертістю, — роздивляється по обидва боки.

Господи! Я зовсім забула про людей. Влаштувала тут розбірки!

Одразу заливаюся фарбою, повернувши голову убік. Декілька дівчат стоять недалеко від нас і спостерігають.

Звісно, я їх не цікавлю. Їхній об'єкт — Алекс.

— Зараз я йду в машину, вона припаркована позаду центру. Чекаю тебе рівно десять хвилин.

— Якщо я не прийду? — серце боляче колотиться об ребра.

— Все закінчиться, навіть не почавшись.

Залишає мене посеред коридору. Забирає куртку і проходить повз мене, навіть не поглянувши.

Напевно, він блефує, не здається так просто! Не вірю!

Повільно заходжу у зал і спостерігаю за Тимом. Гарний, веселий розумний, тільки моє серце вже на тій довбаній стоянці.

У голові цокають годинники. Намагаюся щосили перебороти бажання, що полум'ям горить у грудях.

Дивлюся на куртку, що лежить біля сумки, і прикриваю очі.

Як я мамі все поясню? Як я можу її зрадити? Вона заслуговує на щастя.

Як болить.

З одного боку мама, з іншого — Алекс. Що мені робити?

Я впевнена, вона не засудить мене, та й ніхто не знає, що з наших стосунків може вийде…

— Пробач, Тиме, — підхоплюю свої речі. — Мені шкода, нічого не вийде! — втікаю із залу, не дочекавшись відповіді. Поняття не маю, куди бігти, й одягнутися не встигаю. Так вилітаю на вулицю, не відчуваючи холоду.

Алекс мав рацію. Я — дурепа! Ми ж не знаємо, куди приведуть наші стосунки. Може, через два місяці ми зненавидимо одне одного.

Ні, я не гадатиму наперед.

Зупиняюся біля стоянки й знову хочу ридати. Тут купа машин, купа рядів і як знайти автомобіль Алекса — не маю поняття.

Ноги самі несуть вперед, і коли я помічаю широку спину попереду, зриваюся на біг.

— Алексе, — кричу майже біля цілі. Він розвертається і відкриває обійми. Падаю в них. Дихаю декілька секунд йому в груди і піднімаю очі.

— Так і знав, що шантаж спрацює, — цілує мене в ніс. — пішли.

— Тобто ти б не відступив? — б'ю кулаком в груди. Алекс демонстративно починає кашляти, опускаючи голову мені на плече.

— Ні, звісно! — задоволено усміхається. Я ж обіцяв змусити — так і зробив, — незадоволено роздивляється мене. Забирає куртку з рук і допомагає одягнути. — Давно в лікарні була, хочеш назад?

Смішно зводить брови до перенісся.

Проводить тильною стороною долоні по щоці, легко цмокає в губи.

— Поїхали, — веде до автомобіля і відчиняє двері.

— Куди? — додому рано. І погода гарна, можна погуляти ще.

— Буду тебе цілувати, — підморгує з хитрою усмішкою. Кров одразу приливає до обличчя. Відчуваю, що червонію, і сідаю в автомобіль.

— Дуже смішно, — бурчу, поки Алекс обходить автомобіль і сідає на місце водія. — Алексе, — мене хвилює одне питання. Як ми батькам все пояснимо?

— Ніяк, — навіть не поглянувши на мене, заводить мотор і виїжджає на трасу. — Повір мені, це не знадобиться.

Тільки я так не можу. Між мною і мамою ніколи не було секретів. І цього разу, теж не повинно бути.