47

За пів години ми вже стоїмо біля входу до найбільшого торгового центру міста. Тут найпопулярніше місце боулінгу та кінозал.

— У боулінг? — читає мої думки Ден. — Чи прошвирнемося по залі?

Друг налаштований рішуче.

Коли я подзвонив, що прийду і бажано знайти Мілу, Ден навіть не суперечив. Одразу взявся до справи, і слід привів сюди.

Польова пошта працює не гірше за розвідку.

— Ти тільки не гнівайся, — входимо до галасливого холу. Ден розкидає руки на всі боки й кілька разів крутиться на місці, розглядаючи дівчат. — Дивись скільки дівчат, — підморгує одній, що поруч проходить. Дівчина сором'язливо опускає очі та усміхається. — Може, треба просто фази перекинути? — запитливо вигинає брову.

— Давай разом? — не залишаюся в боргу. Вчора дістав мене, яке Катя стерво і постійно відшиває. Я взагалі не впевнений, що дівчина йому подобається, просто відмова розлютила його, от і все.

— Ні, брате, у мене інший випадок, — жовна помітно починають грати на обличчі.

— А мій який випадок? — навіть не змовляючись, ідемо до боулінгу. Замовляємо доріжку та чекаємо черги.

— Сам знаєш, — Ден уже не радий, що почав розмову.

Він молодець. Хотів підбадьорити мене, розумію. Вони з Кіром хороші друзі, вірні та завжди допомагають. Ми навіть навчатися пішли на один факультет, щоб не губитися.

Ситуації у нас, звісно, різні, я не сперечаюся. Вперше зрозумів, що пропав. І справа не в тому, що вона схожа на Алісу. До неї я нічого не відчував, коли почали зустрічатися. Вже потім, через деякий час, я зрозумів: просто звик. Мені було зручно, а коли на горизонті опинився Даня — скипів, чоловіче его спрацювало.

Людей дуже багато попри середину тижня. Навіть щоб у кафе каву взяти, доводиться стояти у черзі.

— Привіт!

Різко повертаю голову на голос. Оля зі своєю подружкою стоять та усміхаються.

Забув, як її звати, але мені це вже не подобається.

— Привіт, — сухо вітаюсь. Я знаю, яка вона липучка, але й образити не можу. Все-таки сестра найкращого друга.

Саме підходить наша черга, і я відволікаюся на замовлення.

— Нам те саме! — летить позаду. Отже, вони тут не випадково і надовго.

Сам очима шукаю потрібну мені ціль, тільки боулінг мені звідси не видно.

Роздаю замовлення. Навіть не намагаюся вклинитися у розмову. Мені не цікаво. Саме наша доріжка звільняється, і ми йдемо грати.

— Дівчата проти хлопців — потирає долоні Ден. — Чи на пари розіб'ємось?

— Я з Алексом, — радіє Оля. — Маша з моїм братиком! — тріпає Дена за щоки.

Як завжди, починають дуріти, а я одразу беруся за кулю. Підходжу до доріжки.

Ще раз повертаюсь подивитися на хлопців, але мій погляд падає на сусідній столик. Міла сидить за ним, дивиться просто на мене. Тим поруч і Андрій, щоправда, Каті немає.

Кидаю кулю і чекаю на мій страйк.

— Так! — не встигаю дійти до столика, як Оля повисає в мене на шиї. — Зробімо їх у суху! — закушує губу і дивиться на мене палаючими очима.

Така ж азартна, як Ден.

— Давай, — а в самого погляд тікає вбік. Міла вся червона сидить, не грає, а коли піднімає на мене очі, в них блискавки іскряться.

Граємо далі. Я періодично дивлюся на зведену сестру — і легшає.

Лише від її погляду. Іскор, що кидає в мене. Нервові усмішки мені подобаються, як і те, що вона тримається від Тима на відстані.

— Капець! — хапається за голову Ден. — Не щастить мені сьогодні.

Вже кілька кидків без страйків, біситься.

— Не твій день, — з плеском опускаю руку на плече друга.

— І не твій, походу, — киває у бік, де сидить Міла. Я зараз стою спиною і не бачу, що відбувається.

— І не твій. Каті взагалі не видно, — задоволено хмикаю.

— Може, підемо й привітаємось? — Ден уже на межі вибуху. Пре, навіть мене не слухає.

Передаю естафету дівчаткам та йду слідом.

Ден вітається з пацанами, а потім і Мілі підморгує. Вона заливається фарбою до кінчиків вух і тупить погляд у чашку з лате.

— Ти без Каті? — поки Ден спілкується з Тимом, я ловлю момент.

— Катя захворіла, — натомість відповідає Тим.

До мене підбігає Оля і тягне до доріжки, схопивши за руку. Я йду, не дивлюсь під ноги, дивлюся на багряне обличчя Міли.

Роблю кидок під гучний пульс у скронях.

— Ти, як я бачу, не можеш позбавитися цього села, — Оля перегороджує мені шлях, коли хочу повернутися за столик. Ден ще там, з Андрієм розмовляє.

— Ти про що? — засовую руки в передні кишені джинсів.

— Алексе, — закидає мені руки на шию, ображено надуваючи губки. — Чому вона?

Я й сам не знаю. Для відповіді важко підібрати слова, тож просто усміхаюся. Хочу зняти руки, як за спиною лунає:

— Алексе, можна тебе на хвилинку? — тремтячий голос Міли я впізнаю одразу.

— Звісно, — скидаю руки дівчини зі своєї шиї.

На мене не дивиться, тільки Олю пропалює поглядом наскрізь, намагається спопелити. Хапає мене за руку і тягне за собою.

Я не намагаюся вирватися. Покірно йду, намагаюся не ржати та радію. Дурію від її ревнощів.

— Ти навмисне? — відвівши мене за кут, ставить руки в боки. На шиї вена пульсує від гніву. Щоки рум'яні, дихання гучне.

— Ти про що? — вигинаю брову.

— Прийшов. Малюєшся, з цією... цією, я навіть не знаю, як її назвати! — підтискає губки.

— Ти ж пішла на побачення, може і я на побаченні?! Не думаєш, що це збіг? — спираюся на прохолодну стіну.

Міла охоплює голову руками та тупцює на місці, видихає ротом, а потім знову впивається у мене злим поглядом.

— Не вірю. Ти все навмисне робиш! — на очах сльози.

Настрій стібатися зникає відразу, і я сам беру в долоні її обличчя.

— Він тебе образив? — вже готовий зі старту йти та рахувати йому зуби. — Чому ти плачеш?

— Я не плачу! — хапається за мої зап'ястя, впиваючись нігтиками у шкіру.

Мокрі очі знаходять мої. Дивиться, змушуючи відчувати прискорене серцебиття. Одне на двох.