46. Алекс

— Що з міною? — Ден сідає на борт столу і б'є. Я зосереджено спостерігаю за кулею, що котиться прямо в лузу.

— Нічого нового, — стискаю у руках кий.

Вже тиждень минув, а мене все ще коротить. Під шкірою немов ланцюги, що обвивають вени до болю.

Уникає мене. Навіть за стіл не сідає, коли я є. Тікає як боягузлива миша від своїх почуттів.

— Ти вже тиждень сам не свій, може, нарешті розкажеш у чому справа? — різким ударом заганяє ще дві кулі у різні лузи.

Можу запитати його те саме, тільки не хочу ще більше злитися. Кір мені розповів, як він з Катькою поводиться, типу приваблює, корчить з себе. Не моя це справа, але бачу, як він подихає. А дівчинка, між іншим, навіть номер телефону змінила.

— Мені час, — ставлю кий на місце.

— Блін, Алексе. Знову до майстерні? — сідає на борт столу. — Реально я не розумію, у тебе є бабло, чому б ним не скористатися, а горбатитись ще й на батю.

— Все, бувай, — накидаю куртку та виходжу з бару. Не хочу скандалити з Деном. По суті, він може і має рацію, тільки дід з бабусею не для того мені гроші подарували. Якщо буде крайній випадок — візьму. Але зараз можу і сам заробити, тим паче що тато дозволив працювати у нашій майстерні. Навчання і п'ять годин роботи на день геть-чисто вибивають із мене бажання вночі думати про дурниці.

Субота та неділя вихідний, тож буде час відірватися та заїхати до квартири.

Відпрацьовую спокійно і навіть без зайвих думок, але перед закінченням у майстерню в'їжджає знайомий автомобіль.

— Тільки тебе тут не вистачає, — кидаю під носа.

— Алексе, — Тим швидко підходить до мене, — ви вже зачиняєтесь?

— Так, за п'ять хвилин.

Хлопець одягнений з голочки й, вочевидь, не в кафе йде. Можливо, на побачення.

— Виручи, мені за пів години треба бути в одному місці, а крихітку мою постійно смикає. Уявлення не маю, що з нею.

Киваю. Дуже не хочу йому допомагати, але я на роботі, а камери пишуть. З батьком не хочу сваритись, у мене й так проблем повно.

Міла — найбільша. Я не знаю, як поводитися з нею. Як привернути до себе і дати зрозуміти, що ми нічого такого не робимо. Тим паче я впевнений: Марина з батьком довго не витримає.

Після повернення з Єгипту я щоранку чую, як вони сваряться.

Лише цій дівчинці щось вбити в голову неможливо. Та й розмовляли ми востаннє, коли вона відштовхнула мене на пагорбі.

“Не смій більше так робити” — випалила на одному подиху і сіла в автомобіль. Вдома навіть слухати мене не стала. Замкнулась у кімнаті.

Я хотів поговорити з нею вранці, але Марина з батьком якраз приїхали.

— Тут треба залишати тачку, — я навіть до ладу не дивлюся. Прийде майстер, нехай дивиться. — Вранці майстер подивиться.

— Гаразд, таксі візьму. Капець як невчасно. Тоді я залишу?

— Залишай, тільки номер телефону напиши. На столі, — вказую потрібний напрямок.

Можу і я подивитись, просто настрою немає. Та й мені не подобається цей тип. Бігає постійно зі своїм дружком біля Міли з Катькою.

Я тільки дивлюсь. Що можу сказати? Можу, звісно, пику підправити, але треба причину. А він поки що не дає приводу.

Між ними ще нічого немає, я бачу, але й не допущу, щоби щось було.

Проводжу поглядом Тимофія і беруся все вимикати. Хлопці є в сусідньому гаражі, готують автомобіль на завтра. Мені тут робити нічого. Прощаюсь і йду додому.

Сподіваюся не встигнути на вечерю. Не можу дивитися на гострі погляди батька у бік Марини. Жінка теж перенесла горе, вона розповідала, як її чоловік потрапив в аварію і вони довго боролися за його життя.

— Доброго вечора, — вітаюся.

Батько сидить на дивані зі своїм ноутбуком. Марини не помічаю, але за злим батьковим обличчям розумію, що все йде наперекіс. Йому Валентина, кураторка наша, більше б підійшла.

— Не передумав?

Він все чекає, коли я відмовлюся від ідеї “Працювати та вчитися!”

— Ні, — коротко кидаю та одразу прямую на кухню голодний, як вовк.

Цікаво, де Міла з Мариною. Якщо вони вже з'їхали, то це все змінює.

— Де всі? — кричу з набитим ротом.

— Хто саме тебе цікавить?

— Ніхто, просто цікаво.

Дуже цікаво. Тільки від однієї думки, що мені не доведеться знову вигадувати хитромудрі плани, тепло розтікається по венах.

— Алексе, — батько входить на кухню, коли я майже закінчую вечерю. — Дівчата нагорі. Ось тільки не думай, що я не помітив, як Міла тебе уникає після нашого повернення. Ти погрожував їй?

У мені все холодом покривається, наче я шматком льоду став. Його погляд, схожий на той, яким він завжди дорікав матері.

Спочатку за те, що має покинути роботу, а потім за те, що все на його шиї й він більше не витримує.

Цей погляд я найбільше ненавиджу. Через нього мама постійно плакала та опускала свою самооцінку, поки нерви не переросли у хворобу.

— Ми навіть не перетиналися. У суботу ввечері фільм разом подивилися, ось і все. Навіть не розмовляли до пуття. Подружка її приходила. Вони тусувалися. Я з Деном пішов.

Одразу викладаю всю програму. Він не відчепиться, кому як не мені знати. Я впевнений, він ще не говорив з Мілою, може, і помітив, що уникає зустрічей зі мною.

Батьку начхати на причину. Головне — привід. Принизити. Поставити на місце. І показати, хто у домі господар.

— Ти знаєш, я спитаю, — дивиться на мене невідривно.

— Запитуй, — підхоплюю тарілку і закидаю в мийку.

Починає горіти кожна кісточка тіла від гніву. Скільки років минуло, він не може змінитися. Після похорону кричав, що це я матір до смерті довів своєю поведінкою, а тепер хоче здаватися ідеальним.

Я не проти іншої жінки у домі. Тільки Марина дуже гарна жінка й, одразу видно, не звикла до контролю.

Піднімаюсь на другий поверх і біля кімнати Міли зупиняюся. Не минає і секунд п'яти, як двері відчиняються.

Міла стикається зі мною лоб в лоб.

— Привіт, — усміхаюся куточком губ. Опускає очі, одразу червоніє і ніби не може вирішити: йти вперед, або зайти назад, зачинивши перед моїм носом двері.