45.

Я так мчу до подруги, що в результаті нічого не розповідаю. Тільки дивлюся в чашку з лате, якою мене пригостила Катя, і молюся, щоб сюди не прийшов Алекс із Деном.

Балаканина подруги трохи відволікає, і вже до початку пар мої почуття не здаються такими дивними та неправильними.

— Ти мені нічого не хочеш розповісти? — закидає в рот картоплю-фрі подруга, не зводячи з мене погляду. Ми зайняли найдальший столик у їдальні, я запропонувала. Не хочу стикатися зараз з Алексом. — Ти всі пари сама не своя.

— Хочу, — жадібно присмоктуюсь до шийки пляшки з колою, — тільки не знаю з чого почати.

— Не лякай мене, — Катька навіть відкладає обід і підсувається ближче.

Я сама себе лякаю, не те що її. І розповісти виявляється не так просто.

У голові, наче пазли, складається все. Як було з Данею, а як з Алексом…

Серце знову не на місці. Викручує мій розум, і в той момент я помічаю, як у їдальню, де ми вже хвилин десять, заходить компанія Алекса.

— Упс, — хихикає подруга, помітивши хлопців. — Сьогодні на обід ми матимемо компанію.

Хлопці справді йдуть до нас і, навіть не питаючи дозволу, опускаються на стільці поруч.

— Привіт, красуні, — Алекс вмикає режим хулігана, а я ледве стримуюсь, щоб не закотити очі.

Ця підтримка іміджу починає мене дратувати.

Кивнувши, я продовжую свій обід.

— Як справи з рефератом? — Алекс не відступає.

— Все добре, дякую за допомогу, — нервово усміхаюся, адже на мене буквально дивляться всі. Ну, окрім Катьки. Вона зайнята вивченням похмурого обличчя Дена.

Брехунка.

Вже шкодую, що їй все розповіла. Не те щоб я боялася, просто якось не дуже гарно виходить.

Після обіду всі разом виходимо надвір. Я всім тілом відчуваю, як на мене витріщаються усі представниці жіночої статі.

Зі здобутих оповідань Катьки було зрозуміло, що в Алекса багато шанувальниць, але щоб аж так — навіть подумати не могла.

В принципі, як пройти та не помітити такі гарні очі? Та й не ботан він в окулярах, зрештою, а статус паршивця лише додає балів у скарбничку.

— У нас ще дві пари, — повідомляє мені Ден. — А потім у більярд. Як щодо вас?

— Я не піду, — випалюю і поспішаю зайняти лавочку під навісом. Боюсь, скоро на ногах не зможу встояти.

— І я, — підтримує мене подруга.

— Шкода, — хмикає Алекс, сідаючи поруч. — І куди ти намилилася? Мене візьмеш із собою?

— Додому, багато вчити.

Сподіваюся, мама і справді скоро приїде.

Останні дві пари пролітають, як хвилина, я навіть не встигаю до ладу поринути у теми, як нас відпускають. Додому не хочеться, точніше хочеться…

Господи!

Я заплуталась. У почуттях, бажаннях і, головне, у правильності.

Біля воріт хлопців немає, але автомобілі ще стоять.

— Я додому. Сьогодні з малим сиджу, — усміхається. Я навіть певною мірою їй заздрю, а потім напрошуюсь попрацювати нянькою.

І так за памперсами та аґуканням пролітає і друга половина дня, а коли я збираюся додому, на вулиці вже темно.

З небажанням збираюся і тільки тоді згадую про свій телефон.

— Капець! — дивлюся на сто двадцять пропущених дзвінків від Алекса. — Я забула з беззвучного зняти, — обурююсь. — Алекс мільйон разів дзвонив.

— Набери, він, напевно, хвилюється, — грає, засранка, бровами.

Знаю, що хвилюється, ось тільки кричати він точно буде зараз.

Набираю номер і чекаю криків, але замість них у слухавці осілий голос:

— Де ти?

— У Каті.

— Чекай, я зараз приїду.

— Я таксі візьму.

— Міло, — цідить крізь зуби. — Я недалеко, чекай, — скидає виклик, а в мене від телефонних гудків мурашки спиною бігають. Його спокійний голос у вухах дзвенить, а серце норовить вибухнути від шаленого ритму.

Катька сумно мені усміхається і подає куртку.

— Тримайся, подруго. І будь сильною, — міцно обіймає.

Я покидаю квартиру, а серце не на місці.

Таке враження, що я скоїла злочин і зараз буде наді мною суд і вирок, що найстрашніше.

Все-таки думаю замовити таксі, щоправда, спочатку хочу вдихнути свіжого повітря.

Біля під'їзду помічаю автомобіль Алекса та одразу ховаю телефон. Таксі вже точно не потрібно.

Хлопець стоїть біля відчинених пасажирських дверей і, тільки-но я сідаю, зачиняє, й сам сідає за кермо.

— Пристебнись! — на мене навіть не дивиться. Повертає ключ у замку, змушуючи мотор заревіти, і плавно починає рух.

— Уже.

Щоб не розглядати хлопця, знову дістаю телефон і знову переглядаю пропущені, боюся, що мама теж дзвонила, але, на щастя, ні. Лише від Алекса.

— Куди ми їдемо? — піднявши очі від гаджета, майже вигукую. Я не боюся, але на вулиці темно і хтозна, що ховається за маскою спокою мого водія.

Відповіді немає, адже вже за кілька хвилин автомобіль гальмує на пагорбі. Алекс залишає ближнє світло фар і нервовими рухами позбавляється ременя безпеки. Вилітає надвір, голосно грюкнувши дверима.

Виходжу слідом. І підходжу впритул.

Місто все у вогнях, як на долоні. Милуватися та милуватися красою.

— Алексе, — тихо вимовляю, залишивши краєвид. Дивлюся на напружений профіль хлопця та розумію, що він хвилювався. — Вибач, я забула зняти телефон із беззвучного. Все ж добре, я просто допомагала Каті з братом.

— Все добре?! — впивається у мене потемнілими очима. — Я разів сто телефонував, ти як крізь землю провалилася. Вийшов з універу, ти вже втекла, додому не прийшла, — проводить долонею по обличчю, голосно видихаючи. — Я відповідаю за тебе, розумієш?

Біль миттєво осідає у грудях. Тільки відповідає? І все?!

— Ти ж у більярд збирався. Чи передумав? — шиплю у відповідь.

— Я не пішов. Задовбала ця Оля!

— Чому? Гарна дівчина, видно, що тебе кохає, — й одразу сварю себе за гострий язик.

Пізно.

Блакитні очі знову змінюють відтінок. Алекс починає голосно сміятися. І опускає руки на мої плечі, вдираючись у мій особистий простір.