43

Прикусивши язик, витираю кров з щоки Алекса. Він задоволено усміхається, а я не знаю, як стриматись, щоб не лаятися.

У клуб, називається, сходили, і відпочили, і першу заборону отримали.

Даня з Алексом зчепилися просто на танцмайданчику. Все сталося так швидко, що я не встигла оком кліпнути. Ден відтягнув від епіцентру й одразу вивів на вулицю з Катькою через чорний вхід.

— Я не розумію, — кидаю брудну серветку в урну. Алекс сидить на бордюрі, закинувши голову назад. — Чому Ден тебе не зупинив, а відвів нас геть? Я не думаю, що Даня накинувся б на мене з кулаками.

Я справді не розумію. Зазвичай друзі заступаються один за одного. Допомагають. А тут немов паралельний всесвіт.

— Ми ще пацанами домовилися, — відповідає замість Алекса Ден, — що ніколи не втручатимемось, якщо сили рівні.

— О, та ви просто лицарі? — фиркає Катька. — Тільки, добродію, ви свою сестричку забули усередині.

Подруга не залишає можливості жартувати над Деном.

Може, я помиляюся, але уся ця казка про Кирила якось мені не зайшла.

— У сестри є своя компанія, вона не пропаде, — Ден спирається спиною в цегляну стіну. Дістає телефон і пише повідомлення. — Але попередити потрібно, щоб не чекала.

Прошу Катю з Деном сходити за водою, адже мої серветки вже закінчуються, а кров ще тече з брови. Алекс навідріз відмовився їхати в лікарню.

Від того, що сталося, я почуваюся погано. А з іншого боку, дуже лестить, що Алекс так старанно захищав мою честь.

Навіть тепер те місце, де торкався Даня, мені здається брудним і дуже хочеться в душ. Зняти з себе усе лахміття і забути ту мить, як страшний сон.

— Що за кисла міна? — хапає мене за підборіддя. Я сіла навпочіпки навпроти й тримаю серветку біля рани.

— Капець! — охаю, помітивши збиті кісточки. — І що ми скажемо батькам? За дві доби рани точно не зійдуть.

Алекс усміхається. Майже непомітно і так щиро, що я ще сильніше розплющую очі.

Вже ніч, і вуличні ліхтарі працюють у свої законні години. І здавалося б, я не можливо розгледіти його обличчя, але я бачу.

Дуже чітко бачу, як він легенько морщиться від того, що я натискаю на брову, щоб зупинити кров, примружується, дивлячись просто на мене.

— Ти реально, така наївна. Щоправда, нема чому дивуватися, твоя матір така ж!

— Що знову не так? — натискаю сильніше, ніж зазвичай. Мене зачіпають слова про мою матір, і я не хочу, щоб він так про неї говорив.

— Ай! — шипить. — Та все так. Кажу, що у тебе класна мама! — підводиться на ноги. — Капець!

— Пробач, — схоплююся за ним. — Я подумала, що ти знову за старе, — бурчу скривджено під ніс, хоча насправді він повинен ображатися.

Друзі повертаються не лише з водою, а ще й з пластиром і кремом. Я обробляю рану як годиться і заклеюю, й усе це під пильний погляд Алекса.

Намагаюся не подавати знаку, що мені трохи незручно, але весь час втікаю від його зухвалого погляду.

Майже півдороги йдемо додому пішки. На вулиці після дощу прохолодно і сиро, але в цьому і є привабливість осені. Ми з Катькою навіть не пропонуємо. Просто робимо. А потім нам випадково попадається таксі.

— Не так я уявляла цей вечір! — Катька дуже незадоволена. — Думала, відірвемося, але, виявляється, відірвався тільки Алекс! — хихикає.

— Катю, — штовхаю її ногою. Вони, до речі, болять — відвалюються, але погуляли ми чудово.

Одразу душ і спати. Засинаємо з Катькою одночасно, навіть не попліткувавши.

Будить мене вібрація мобільного рано-вранці, і я, щоб не розбудити Катьку, швидко піднімаю слухавку.

За голосом мами я розумію, що вона невдоволена, але чому — не знаю. Думала, вона верещатиме у слухавку як там круто, але захвату немає.

— Я учора дзвонила, ти слухавки не брала.

Так от в чому справа!

— Катька у нас, ось і тринділи, забувши про все на світі.

— А, ну тоді зрозуміло! — голос матері стає звичним. — Я думала, ви з Алексом сварилися, — трохи тихіше шепоче. Напевно, не хоче, щоб Єгор чув.

— Мамо, ну ми ж не маленькі, — стає образливо. Побіжно згадую, як вперше побачила хлопця і подумала: хуліган. А вчора він відкрився для мене з іншого боку.

За ним, як за кам'яною стіною. І цікаво. Вчора дорогою додому він розповідав багато цікавих історій. Навіть розумника вмикав, коли Катька згадала про реферат.

Мамі про це не дуже хочеться розповідати. Я тільки думаю — і в животі пурхають метелики. А якщо почну мамі пояснювати, вона мене може неправильно зрозуміти.

Поки я чищу зуби, мама без зупинки тараторить, як там гарно і що я обов'язково повинна з'їздити.

— Ви вже прокинулися? — ступивши на кухню, дивлюся на Дена з Алексом. Вони сидять за стійкою з чашками у руках. Аромат кави відразу лоскоче мої рецептори.

— Вже одинадцята, — Ден з таким здивуванням відповідає, немов для нього лягти о третій годині ночі та прокинутися о шостій — звична справа.

Аргумент, звісно, так собі.

Роблю собі каву. Для подруги поки ні, вона така ж соня, як і я. Коли прокинеться, тоді й подумаю про це.

— Які плани на сьогодні? — цікавиться Ден.

— Поки що жодних. Катька сьогодні додому піде, — обертаюся до хлопців. — Я, напевно, навчанням займуся.

— Точно! — рже Ден. Переводить погляд на друга. — Ти ж обіцяв Мілі з рефератом допомогти, — знову сміється. Я тільки не розумію чому.

Зараз навіть важко порівняти тих хуліганів, що зустріли нас біля воріт універу, і цих двох хлопців. 

Ден йде, не дочекавшись пробудження Катьки, що мені дуже дивує. Думала, він захоче підкинути її додому.

Може, вона йому зізналася, що їй подобається Кирило?