40. Міла

Не пам'ятаю, коли востаннє так багато балакала. Напевно, ніколи. Це, напевно, від шоку, адже реально не можу повірити, що той засранець і той Алекс, що зараз сидить переді мною — одна й та сама людина.

А як він гарно усміхається! М-м.

Спокійний, врівноважений і, головне, не такий гівнюк, як я його охрестила.

Ні, він таким був, або є. Але я вже бачу, що його агресія є просто захистом.

— Гаразд, тепер ти розкажи щось про себе, — розвалююся на дивані. Я запхнула в себе дві піци й тільки тепер це зрозуміла.

— Що саме тебе цікавить? — щось друкує в телефоні, а мене злість бере. Кому він пише? Майже ніч надворі.

— Не знаю, — надуваю губи. Штовхаю ногою нібито випадково його руку, і телефон падає на диван. Алекс дивиться на мене здивовано та знову береться за ґаджет. — Щось цікаве.

Серце голосно стукає об ребра, я відчуваю у скронях, наскільки швидко, тільки не зрозуміло чому. За останню годину я дуже сильно змінила свою думку про хлопця, у гарний бік. Не можу сказати, що це повністю виправдовує його, але додаткові бали вже заробив.

— Зараз, дописую повідомлення, — знову заглиблюється у ґаджет.

— Невже твої подружки не можуть зачекати? — випалюю спересердя. Одразу прикушую нижню губу і відводжу погляд.

Стає страшенно незручно, але я не шкодую, мало того, навіть сподіваюся, що він мені відповість.

Алекс тихенько сміється, хапає за щиколотки та під гучний мій вереск тягне ближче до себе. Коли мої ноги опиняються на колінах, просто ставить, відкидається на спинку дивана, закидаючи руки за голову.

— Моя матір померла кілька років тому від важкої хвороби. Спочатку я не міг прийти до тями, потім почав хуліганити, а ще пізніше в мені начебто щось згасло всередині. Невдоволення батька завжди напружувало, а після відходу матері стало зовсім нестерпним. Якось я втік з дому. Залишив усе, навіть документи, але надовго мене не вистачило, — хмикає, — не пристосований я до бродяжницького життя. А на роботу без документів ніхто не брав.

— Тоді ти заробив титул хулігана в універі? — питаю, затамувавши подих.

— Тоді — ще у школі. До того був непримітним простим підлітком із нормальними проблемами та дівчиною, — повертається до мене і трохи піднімає куточки губ. — Вона років зо два за мною бігала. Дістала. А потім я подумав, чому б і ні. І пошкодував. Майже відразу, як вона досягла бажаного, знайшла інший інтерес, з товстішим гаманцем.

— І ти тепер до всіх дівчат ставишся, як до речей, — роблячи висновки з його “Змушу бути моєю” саме так і виходить.

Сідаю на дупку, але ноги не прибираю з його колін. Мені так зручно і я не бачу тут нічого такого, з мамою та Катею так часто робимо.

— А писав я, до речі, Дену, — Алекс наче приходить до тями й різко змінює платівку.

— Ні,— схоплююсь на ноги. — Ти ж не запросив його сюди? — Катька мене вб'є.

— Ні, — спокійно відповідає, а я видихаю. — Він запропонував піти до клубу, я відмовився.

Стає легше дихати. Не хочу сваритись з єдиною мені близькою подругою.

Більше Алекс нічого не розповідає, тільки жартує з приводу сюжету фільму, який я дивлюся уривками.

Як не дивно, я більше не відчуваю злості до нього, навпаки, мені з кожною секундою все цікавіше.

Забувши про безлад, який ми влаштували, лягаю назад на диван і вже сама закидаю ноги Алексу на коліна.

Так зручно.

Він навіть не реагує, тільки кладе зверху руку, витріщаючись на екран. Я й раніше не дивилася фільм, а тепер взагалі випала. Уважно розглядаю його профіль і татухи. Вони трішки показуються з-під футболки на шиї.

Тільки хочу запитати, що на них, як у двері дзвонять.

— Я відчиню, — Алекс поспішає до дверей, а я усміхаюся на весь рот, як дурепа. Так тепло в грудях ніколи не було, від чого стає ніяково.

Одразу згадую маму і про те, що вона ще не дзвонила.

— Руки свої забери! — злий голос Катьки я впізнаю одразу. 

Завмираю в очікуванні появи подруги.

Через кілька секунд у вітальні з'являється Катька, слідом за нею Алекс і злий як демон Ден.

— Відростила зубки, змія, — шипить на неї, зупинившись майже впритул.

Я ж втягую голову у плечі.

— Міло, — повертається до мене обличчям, ігноруючи Дена. Він продовжує свердлити її поглядом. — Ти не казала, що цей сталкер буде тут! — Випалює з докором.

— Не гнівайся, — Алекс заступається за мене. — Ми й самі не знали.

Спокійно проходить до дивана, підморгує мені, легенько усміхаючись.

Дуже сподіваюся, що ця усмішка на знак заспокоєння.

Боже! Що це? Що зі мною коїться? Я не можу встояти на ногах, як і відірвати погляд від нього.

— Отже, стежив за мною? — перемикається на Дена подруга.

— Немає мені чим зайнятися, тільки за такими, як ти, стежити. Нехай син мера за тобою стежить.

— Капець! Я більше не слухатиму цю дурню! — піднімає руки та падає біля мене на диван. Катька не в собі від злості, вже уявляю, як вона мене вичитує.

— То що, — не відстає Ден від подруги, — чекати Тима чи ні?

— Міло, якщо він не піде — піду я! — Катька налаштована рішуче.

— Хлопці, давайте спокійно, — я вирішую втрутитися та обіймаю подругу. — Дене, а кого ти мав на увазі, називаючи сином мера?

Невже Андрія?

— Тимофія, — сердито киває і підхоплює пляшку з колою. — Тільки не кажіть, що ви не знали? — проводить по нас скептичним поглядом.

— Ви ж навмисне його підчепили! — робить висновки.

Тільки неправильні. Все сталося випадково. Тільки він навряд чи це зрозуміє.

— Досить! — Алекс втрачає терпіння. — Якщо вже ми тут усі зібралися, треба вигадати, чим займатимемося! — потирає долоні, виблискуючи хитрою усмішкою. — Один вечір ви ж можете бути нормальними? — З викликом дивиться на Катьку.

— Я завжди нормальна, — фиркає, знімаючи куртку. — Ось, — показує очима Дена, — його попроси.

Це жах! А вечір тільки починається…