39

З того моменту, як батько з Мариною зникли за горизонтом, моя сестричка навіть з кімнати не виходить. Хотіла, напевно, піти, тільки на вулиці так ллє, що носа висовувати навіть мені не хочеться. А я люблю дощ. Люблю осінь.

— Ти мене уникаєш? — відчиняю навстіж двері у кімнату Міли. Вона сидить на ліжку, підігнувши ноги під себе.

— Я передзвоню, — скидає виклик. Кидає гаджет біля себе і впивається у мене великими очима.

Зла. Я бачу в її очах гнів. Не думаю, що це тому, що я зайшов, ні. Можу поставити на кін свою улюблену крихітку, що вона всю ніч думала, чому мене не було з Деном у кіно.

— Чого б це? — фиркає. — Ні, я не приховуватиму: здивована, що матір залишила мене з тобою.

— І я за старшого — вигинаю губи в усмішці. Тітка Марина просто подарунок зробила.

— Ага! — підривається з ліжка. — Чого треба? Я втомилася, хочу відпочити, — підходить до туалетного столика. Шукає щось по шухлядах.

— Одумався, вирішити почати спочатку. Ми тепер родичі, як-не-як. Треба стосунки налагоджувати.

Це майже правда. Ми, якщо бути точним, я, почав не з того. Того дня мною керувала помста. А потім я потонув, як божевільний мчав вперед, навіть не дозволивши дівчині дізнатися, який я насправді.

Міла завмирає, різко повертається до мене і підбігає майже впритул. Прикладає долоню до мого чола, піднявшись на пальчики.

— Та ні, ніби немає температури, — швидко кліпає. Вона настільки близько, що можна розглянути маленький кирпатий носик, довгі вії та червоні, на смак дуже солодкі, губи. — Ти хто? — робить великі очі. — І що зробив із моїм нестерпним братом Алексом?

“Брат” зачіпає саму душу. Проникає у кров лавиною.

Дурне. Дурне дівчисько.

— Я піцу замовив, складеш компанію? — час обіду давно минув, а для вечері ще зарано. Але мені не сидиться на місці й страшенно хочеться чути її голос.

Як пацан. Дратує все це, але я сам дров наламав, мені й виправляти.

— Отруєна? — стискає губи в тонку лінію, щоб не сміятися. — Та годі тобі! — опускає гарячу долоньку на моє плече, а мене як струмом пробиває. Навіть через футболку.В кров'ю мчать маленькі іскорки, які вона запустила. Руки так і сверблять схопити в оберемок.

— Давай, спускайся, — нахабно втікаю, щоб не спалитися. Чорт! Цього разу все не так. Все яскравіше. Не хочеться думати, що я втрапив, але так і є. Коли вона так глибоко засіла в серці — незрозуміло.

Не встигаю отямитися, як опиняюся у вітальні перед телевізором. На столі в пакеті мирно лежать чотири коробки піци та кола. Тільки принесли, а в мене апетит зник.

За кілька хвилин з'являється і Міла. У спортивних широких штанах та теплій, майже до колін, кофті. Волосся зібране у високий хвіст, лише кілька локонів вибилося з зачіски.

— З чим? — усміхається, вказуючи на коробки.

— З ананасом, — показую на коробки ближче до неї, — і ковбасою, — наступні для мене.

— Звідки знаєш? Мама сказала?

— Ні, сам здогадався.

Я бачив, як вона тріскає консервовані ананаси, так і подумав, що піца з ними якраз підійде.

— Тож почнемо — розпочинаю трапезу. Міла біжить за склянками для коли, а я розкриваю всі коробки.

Вмикаю перший канал для фону, і майже за кілька хвилин знищуємо по одній піці.

Міла розповідає про свої шкільні роки, хоча я навіть і не питав. Говорить без зупину з набитим ротом і сміється. Так вільно поводиться, а я все ніяк не можу розслабитися.

Напевно, тому, що не хочу говорити. Я розумію, вона ще маленька дівчинка, але так хочеться притиснути її до себе і просто цілувати. Вдихати її аромат і жити. Просто жити.

Даремно я стільки часу відпирався. Та й тепер до кінця не можу втоптати в голову думку, що втріскався у цю маленьку відорву.

— До речі, — запихаючи до рота шматок піци, піднімає палець угору, — я Катьку запросила сьогодні, вона у нас переночує, — знизує плечима. — Я просто подумала, ти, може, кудись збираєшся, а мені самій страшно.

На мене не дивиться. Червоніє, шукає собі заняття, щоб я не зрозумів. Хитра маленька засранка.

— У мене сьогодні немає планів. Можуть, звісно, з'явитися.

Треба Дену написати, щоб вечір цікавішим був.