37.

Втративши ниточку сюжету, я весь час озираюся, намагаючись розгледіти, хто біля дівчини, і навіть в один момент думаю, що помилилася, але однаково продовжую озиратися.

— Тобі теж не подобаються місця посередині? — нахиляється до мене Тим. — Я пропонував Андрюсі купити в задньому ряду, — замовкає, побачивши мій зніяковілий погляд.

— Тихо! — шипить Катька, стрільнувши у нас несхвальним поглядом. Так вийшло, що я сиджу між хлопцями, і подруга точно зла, що я так і не пересіла.

— Злюка! — промовляю одними губами. Катька закочує очі та переводить погляд на екран.

Я намагаюся більше не повертатись, хоча дуже хочеться. Так, суто з інтересу.

Якщо тут є Алекс, то він навмисне прийшов, щоб зіпсувати нам вечір. Це в його дусі.

Починаю сердитись на хлопця. Навіть повертаюся думками у фільм, щоб перебороти злість. Водночас я хочу, щоб він тут опинився.

Здригаюсь, зловивши себе на такій думці.

Це ще антибіотики не вийшли із мого організму. Я ж не можу хотіти його бачити?

Жесть. Він — мій брат. Нехай і зведений. Нехай і зарозумілий, але брат. Крапка.

— Крутий фільм, — захоплюється Катька, коли залишаємо кінозал. — Тільки багато шуміли! — штовхає мене у бік.

— Реально крутий, — підтакує Андрій, пропускаючи нас перших на вихід.

— Як щодо кави? — пропонує Тим.

— Я не проти, — висне у мене на лікті подруга. Завмирає. З її обличчя вмить злітає гарний настрій. Вона дивиться кудись уперед, навіть не кліпаючи.

Простежую за її поглядом і розтягую губи в усмішці.

Катька, Катька...

Неподалік від нас йде Ден, обійнявшись з тією самою білявкою, яка ще зовсім недавно гуляла з Алексом.

Одразу хочеться реготати, але, побачивши стривожений погляд Катьки, я стримуюсь. Напевно, він їй теж не байдужий.

Вона швидко приходить до тями, фиркає і весело щебече, коли ми проходимо біля парочки.

Займаємо столик у кафе на першому поверсі та замовляємо собі смаколики.

Андрій із Тимом виявляються ще тими жартівниками. За весь час, поки ми сидимо, я забуваю про все геть-чисто, слухаючи їхні історії. Щоправда, зрідка озираюсь. Напевно, рефлекторно, без жодного підтексту.

— Дівчатка, я вже замовив таксі через програму. Спочатку відвеземо вас, а потім і самі додому, — звітує Андрій.

— Чудово, — усміхаюся у відповідь.

Надворі давно темно, тому компанія нам не завадить.

— Дивно, що в них немає власних машин, — фиркає Катька мені на вухо. Ми повільно йдемо до виходу із центру.

Таксі прибуває майже одразу. Спочатку відвозимо Катьку, де Андрій викликається провести її до під'їзду, сказавши нам їхати, а потім їдемо на мою адресу.

— Дякую за вечір і за речі, — сміюся майже біля будинку. Тим сів біля мене позаду, коли Катька з Андрієм покинули салон. — Мені ніяково, що ти заплатив.

Говорю щиро.

— Міло, — регоче. В цей час автомобіль зупиняється біля мого будинку. Хлопець не має змоги договорити, бо просить таксиста почекати, на що той охоче погоджується. — І тобі дякую. До речі, у тебе класна подруга, Андрію сподобалася, йому важко догодити, — хмикає, коли залишаємо салон.

— Так, Катька така. Вона і добра, просто любить “кусатися” — показую пальцями лапки. — Тимофію, давай я поверну тобі гроші? — зупиняюся біля хвіртки, повернувшись до хлопця обличчям.

— Міло, я ж сам винен, — заспокоює мене, ледь торкнувшись рукою до плеча.

Прощаємось ми швидко, я навіть видихаю, опинившись у коридорі. Мама з Єгором лежать у вітальні на дивані, дивляться телевізор. Я тихенько махаю ручкою, коли мама повертається у мій бік, і швидко йду на другий поверх. Не хочу їм заважати.

Що б я не відчувала, збоку вони здаються дуже милими та закоханими.

Дивлюся на відчинені двері у кімнату Алекса — і настрій одразу зникає. Цікаво, де ж він ходить? Чи вже нову подружку знайшов?

Сідаю на своє ліжко, важко зітхаючи, і, найголовніше, не розумію, чому в грудях так шкребе.