36.

— Як ти, Катюшо? — мама поспішає з кухні до вітальні, витираючи руки у фартух. — Давно тебе не бачила. Як маленький карапуз?

— Доброго дня, тітко Марино, все добре, дякую. Росте, — Катька закочує очі, сідаючи на диван. — Люблю цього маленького ненажеру, — регоче. — З ним ніколи не сумно. А ви як?

Вони розмовляють, а я весь час дивлюся нагору. Алекса немає ще після пар, не зрозуміло, де вештається. Можливо, з друзями чи тією білявкою.

— Міло, — мама торкається мого плеча, запитливо вигинаючи брову. — Кажу, куди йдете?

— У кіно, мамо, у кіно, — накидаю на плечі шкіряну курточку. Катька вмовила мене її одягнути.

— Хороших розваг вам, — цілує мене в щоку. — Якщо затримаєшся, обов'язково зателефонуй, — усміхається.

Здається, я пропустила щось через свої думки.

Бісить. Бісить. Бісить!

Бісить мене Алекс, як пліснява сидить у мозку. Навіть душ спокійно прийняти сьогодні не вдалося. Весь час хвилювалася, що буде, якщо він побачить нас із Тимом та його другом.

Натягую білі кросівки, на щастя, на вулиці гарна погода, не дуже прохолодно, цілую маму і під ручку йдемо з подругою у бік зупинки.

— Так, подруго, хата — крутяк, тільки Алекса я не бачила, — хмуриться.

— А ти скучила за ним? — фиркаю.

— З глузду з'їхала? — штовхає рукою в плече. — Я таку мову для його вух вигадала — закачаєшся! А його не було.

Катька так натхненно розповідає, що я не втримуюсь і починаю сміятися.

— Сцена спеціально для Дена?

Після школи подруга написала мені з іншого номера. Змінила, щоб деякі люди не діставали.

— А для кого ще?

Дорогою слухаю знаменну промову подруги. Спочатку трохи дивуюся, чому вона так замовчується хлопцем. Катька завжди пряма, і якщо їй не подобається — говорить, не соромлячись. Це я можу мовчати, поки кров з очей не піде.

Біля кінотеатру на нас чекають хлопці. Тимофій теж у шкіряній куртці, і це виглядає так, ніби ми змовилися, або просто пара.

— Привіт, — Катька бере ініціативу до своїх рук. — Давно чекаєте? — усміхається. Засранка. Сама ж казала: “Почекаймо трохи, пристойні дівчатка не можуть приходити вчасно, це незаконно. Треба бодай на хвилин десять спізнитися”.

Ми запізнилися на пів години.

— Привіт, дівчатка, — Тіма усміхається, а я вкотре ловлю себе на думці, що в нього просто чудова усмішка та ямочка на правій щоці. — Ні, ми тільки підійшли. Це Андрій, — вказує на свого друга, усміхненого блондина, на якого Катька вже з цікавістю поглядає.

Перед тим як увійти на сеанс, хлопці купують попкорн та колу. Фільм вони встигли вибрати до нашого приходу, за що я дуже вдячна. Ми з Катькою не раз лаялися над вибором стрічки. Одного разу навіть поділилися: вона пішла на бойовик, а я — на мультик.

Сідаємо посередині зали. І тільки зараз мені починає здаватися, що за мною хтось невідривно спостерігає.

Відганяю думки та поринаю у сюжет. Виявляється, це бойовик, терпіти їх не можу, але заради пристойності дивлюся, поки мені не стає нудно.

Повертаюся, щоб розгледіти, що позаду за шум.

Навіть у напівтемряві впізнаю ту саму білявку, яка йшла поруч з Алексом у парк. Невже і він тут?!