35.

— Не варто, справді, — я намагаюся вмовити хлопця не платити за мій новий гольф і джинсову куртку.

Ще п'ять хвилин тому я просто в ступорі спостерігала, як моя осатаніла подруга репетувала на хлопця.

Впевнена, це вона так від недосипання і, швидше за все, завтра шкодуватиме про це.

Він з гідністю її вислухав, розуміючи, що концерт слухає все кафе, і, мило усміхнувшись, пообіцяв усе залагодити. Прийшов з нами у торговий центр, благо, недалеко від кафе довелося йти і я не встигла замерзнути.

— Все нормально, справді, твоя кофтинка постраждала від мого напою і пляма навряд чи відмиється. Прошу, — втюхує продавцеві свою кредитку.

Катька штовхає мене ліктем, мовляв: “не будь дурною, дівчинко”, а мені реально соромно.

Та й усе на фантастику схоже, де зараз такі хлопці водяться?! Наприклад, Алекс сто відсотків послав би мене кудись подалі, або ще одну чашку кави з льодом вилив, щоб вже точно.

Злюся на свої думки та повертаюся до реальності.

Ідемо до виходу, і я, якщо чесно, не знаю, що сказати хлопцеві. Розглядаю темне коротке волосся, гарно вкладене, широкі плечі, прямий ніс і відводжу погляд, коли мене ловлять на розгляданні.

Карі очі та гарна усмішка.

— Я Тимофій. Можна просто Тим, — простягає мені руку.

— Міла, — усміхаюся у відповідь.

— Ви першокурсники? Ніколи не бачив раніше.

— Правильно. А ти на якому курсі?

У радіусі кварталу ще кілька факультетів.

— Майже юрист, останній курс.

— Дивно, що ти на останньому курсі й такий неуважний, — фиркає Катька, навіть не бажаючи назвати свого імені. Тим тільки усміхається на вибрики подруги.

Я роблю це сама й одразу засипаю питаннями.

Мені дуже цікаво і я буквально дивлюся в рот, коли Тім починає розповідати.

Хлопець виявляється дуже добрим і комунікабельним. Ввічливим, і навіть занадто, або я вже заганяюся — не знаю. Після знайомства з Алексом взагалі здається, що інших типажів немає.

Дорогою до універу напруга між нами трохи спадає, навіть Катька починає сміятися над жартами хлопця.

— Гаразд, ти вибач, що накричала, я теж не виспалася, — бубонить подруга біля дверей у перший корпус. За розмовами я навіть не помітила, як ми тут опинилися.

— Все гаразд, — усміхається. Я вже давно помітила, що має дуже гарну усмішку. — До речі, дівчата, — трохи бентежиться, і це виглядає дуже мило, — що робите ввечері? Може, я пригощу піцою на знак вибачень за таку неприємну ситуацію?

— Ми сьогодні в кіно, правда? — робить знак очима Катька, а я вже готова її покусати. Ну яке кіно? Мені б усі конспекти переписати! — Можеш піти з нами, кінотеатр “Три-Д”, о сьомій вечора. Якщо є друг, буду рада познайомитися.

Катька ніяк не може вгамуватися, а я помічаю, як на стоянці, спершись на капот машини, за нами спостерігають дві пари очей. Одразу стає зрозумілим, для кого весь цей цирк, і я закочую очі.

— Окей, тоді до зустрічі, — поправляє рюкзак на одному плечі Тім. — І ще, — зупиняється, зробивши кілька кроків. — Міло, тобі дуже пасує цей колір. До вечора.

— Бай-бай, — Катька махає рукою.

Спіймавши знайомий погляд, я швидко тягну подругу в корпус.

— Що ти задумала? — питаю. Довгий коридор заповнений студентами, дуже шумно, і тому мені доводиться трохи нахилятися до вуха подруги.

— Ти хочеш позбутися пильної уваги зведеного братика, — кидає сумочку на стіл і плюхається на крісло, закотивши очі, — а я — від Дена.

Головне, тільки гірше не зробити.