34.

Я ніколи не думала, що можна ось так задихатися, просто дивлячись у вічі. Забувати, для чого призначені легені та кисень. Погляд, як тайфун — затягує у свої тенета, не залишаючи можливості вибратися на волю неушкодженою.

Тільки дивиться, міцно притискаючи мене до себе, ніби цілує моє обличчя поглядом, намагається запам'ятати кожен штрих.

— Відпусти, — ледве ворушу губами. Тільки погляд відвести не виходить.

— Тобі незручно? — питає з нотками знущання.

У тому то й справа, що мені зручно, але страшенно соромно. Я, як вогонь — палаю, і якщо прикласти шматочок льоду до моєї щоки — закипить.

— Алексе!

Він ніби не чує моїх слів. Невідривно дивиться на губи та наближається. Повільно, міліметр за міліметром, вбиває відстань між нами.

Повітря закінчується. Все, чого я хочу — дива! Щоб врятували мене, роз’єднали від впливу блакитних очей і дозволили дихати на повні груди.

Гучний сплеск вхідних дверей служить поштовхом прийти до тями. Роблю ще одну спробу вирватися, але марно.

Алекс накриває мої губи у пристрасному поцілунку, і якби я стояла — впала негайно.

— Солодка моя, — підморгує. Тільки після цих слів я опиняюся спиною на матраці, а хлопець просто випаровується з кімнати.

Його смак на моїх губах, я чітко це розумію і боюся розімкнути уста, щоб не згадати терпкий присмак.

Здається, я його і так пам'ятаю, але оновлювати спогади не хочеться.

— Ненавиджу! — витерши губи рукавом від кофти, бурчу під ніс. — Козел!

Поки мама не піднялася, швидко все вимикаю і лягаю у ліжко. Треба заспокоїти своє серце.

Вранці прокидаюся раніше за будильник. Жовтень непомітно вступив у свої законні права, і дощ знову ллє. Тільки зараз віє холодом навіть за зачиненими дверима.

Тікаю з дому, поки всі сплять, й одразу відправляю повідомлення Катьці. Біля універу є цілодобове кафе, там і поснідаємо. Я ще не можу прийти до тями після вчорашньої події, і перетинатися з Алексом не хочеться, не те що їхати в одній машині. Єгор наполягатиме, а так... Буде краще.

— Привіт, — опускаюся за столик, де сидить сонна подруга.

— З привітом! — бурчить. — Міло, ну чого ти так рано мене підняла? Я тільки дві години тому як лягла.

— Чому? — кидаю сумку на сусідній стільчик.

Подруга мене дивує, вона не з тих, хто сидітиме за книжками пів ночі.

— Не питай, — закочує очі. — О десятій вечора зателефонував Ден. Я не підняла. Не хотіла. Через десять хвилин прилетіла есемеска, мовляв, не піднімеш — сигналитиму під вікнами всю ніч. Довелося прийняти. Коротше я так і заснула з телефоном на обличчі.

— І як? — підпираю бороду кулачками, усміхаючись подрузі.

— Ніяк, він мені не подобається, надто самовпевнений, — сердиться. Нам приносять дві кави та гарячі булочки, напевно, Катька замовила.

— Пре? — Катька не любить таких, як він.

— Надто. Прикинь, вирішив — ухвалив, що на перше побачення ми підемо в “Соломон”, той торговий центр, що біля нашої школи.

Подруга не встигає домовити, як я відчуваю: щось холодне ллється мені на плечі.

— О Боже! — підскакую. Хлопець, що стоїть у мене за спиною, здригається всім тілом, незрозуміло на мене дивиться.

— Пробач, пробач, — кидається до мене, розуміючи, що зробив. У нього в руці склянка з напоєм і в ній же телефон. Він, напевно, записував голосове і ненароком пролив трохи на мене. — Я повний придурок. Вибач! — Не замовкає. Тільки мені від цього не легше. Напевно, доведеться повернутися додому, переодягнутись і таки побачити свого зведеного брата.