30.

Бажання слухати відповідь немає — його промовистий, глузливий погляд говорить сам за себе. Підхоплюю сумку та вибігаю з кафе. На щастя, дощ уже припинився, і мені навіть вдається зупинити таксі.

Катька встигає в останню секунду, підібгавши від образи губки.

— І чого ти рвонула без мене? — обіймає, щоб заспокоїти. Бачить, що я не в собі.

— Дістав, — бурчу під ніс.

Мною трясе від його нахабства. Просто нестерпне гальмо. Досі дивуюся, що у такого спокійного та галантного чоловіка син — повний придурок.

На ранок прокидаюсь із температурою. Навіть не дивуюся, адже імунітет у мене хромає. Мама лікувати вдома відмовляється і відправляє у стаціонар.

Каже, різні віруси по-різному лікуються, треба пройти обстеження. І добре, що ми їдемо, тому що вже через пів години перебування у лікарні мені ставлять діагноз двостороннє запалення легенів.

Наступні три тижні живу в лікарні, і тільки навчання і балаканина Катьки мене розважають.

— Готова? — мама заходить до палати. За нею дядько Єгор із квітами та простягає їх мені.

— Привіт, красуне, як самопочуття? — ввічливо цікавиться, а я вкотре згадую його хамовитого сина.

Чоловік допомагає забрати речі. Мама сюди перетягнула майже весь теплий гардероб. Опалення ще немає, занадто рано, а сиро — просто жах через постійні дощі.

— Як навчання наздоганятимеш? — вантажить сумки у багажник автомобіля. Пощастило, сьогодні, як на замовлення, визирнуло сонце, мабуть, бабиному літу таки бути.

— Я не відставала. Ми з подругою навчаємось на одному факультеті, вона щодня мені матеріал приносила. Трохи в інтернеті знайшла.

— Ти молодець, — допомагає мені влаштуватися позаду та мамі спереду.

Виїжджаємо на трасу. Єгор однією накриває долоню матері, ніжно поглянувши на неї.

Я розумію, що вона заслуговує на щастя, але мені однаково незручно.

— Міло, — починає Єгор, швидко подивившись на мене у дзеркало заднього виду, — ми з мамою повинні тобі щось сказати.

Мама повертається до мене з винним виглядом.

— Я не хотіла тебе турбувати, але…

— Завтра ви переїжджаєте до мого дому, — Єгор допомагає мамі.

Я ціпенію від його слів.

Я все розумію, але все дуже швидко. Не впевнена, що мені вистачить сил та витримки на Алекса. Цей паршивець весь час не виходить у мене з голови, і я сильно злюся на себе.

— Ви тільки не ображайтеся, — хочу бути відвертою. — Не надто ви поспішаєте? — опускаю очі в підлогу, почервонівши до кінчиків волосся.

— Доню, це ти молода, а ми вже більшу частину свого життя прожили, не так багато нам лишилося.

Він має рацію, тільки я взагалі не готова. І справа навіть не в переїзді, просто я відчуваю недобре. Алекс мені жити не дасть.

— Дочко, ми спробуємо, в разі чого завжди можемо повернутися до нашої квартири, — заспокоює мене мама.

Я всі три тижні мріяла потрапити додому, щоб жодних крапельниць, уколів таблеток і режимів. Тільки зараз, переступаючи поріг рідної оселі, я не відчуваю полегшення. Тут все, як завжди, тільки сумно.

Єгор вирішує залишитися на ніч, і я дуже швидко ховаюсь у своїй кімнаті. З надією, що цей упертий баран передумав, засинаю, а вранці ледве розплющую очі.

Почуваюся спустошеною, не хочу їхати зі своєї квартири. Але й залишити мене ніхто не захоче. Рано мені ще одній жити. Та й не хочу, нудно та страшно.

Звільняю свою шафу у валізу, все інше мама, як виявилося, вже перевезла. Залишаємо тільки меблі, накриваємо спеціальною плівкою, щоб пил не розмножувався, і з важким серцем залишаємо квартиру.

Коли сідаю в автомобіль, не стримую сліз, але швидко опановую себе. Я знаю, що буде нелегко щодо притирання, але я зможу. Дуже хочу, щоб мама була щасливою. А за рік-два я повернуся до нашої квартири.

— Ось, це твоя кімната, — відчиняє двері Єгор, пропускаючи мене вперед. Алекса поки не видно, і я дуже цьому рада. Не хочу з ним стикатися, хоча розумію, що це неминуче.

Всім мирних та спокійних вихідних, до понеділка))