23.

— Що?! — Катька підстрибує зі стільця.

— Тихо ти! — шиплю. Тягну подругу за кардиган, щоб вона назад сіла.

Незабаром початок пари, тому в аудиторії досить багатолюдно. Привертати зайву увагу я точно не хочу, тільки Катька, походу, зовсім іншої думки.

— Ти що! Яке тихо?! Та тут кричати треба, особливо тітці Марині. Ти ж сказала правду? — примружується. Злісно дістає з рюкзака ноут.

— Ні. І не збираюся, — ловлю на собі здивований погляд подруги. — Я натякну. Говорити про недомовленості з Алексом не збираюся.

Починається пара, і ми тільки переглядаємось. Я бачу осуд і невдоволення на обличчі Каті. Розумію, що, може, так буде правильно, але не можу так вчинити з матір'ю. Нехай спробує. Вона гідна щастя. Можливо, Єгор не такий, як Алекс, а я нагнітатиму.

Я ще дорогою додому сказала мамі, що не проти, тільки нехай не поспішає узаконювати стосунки.

Мама сказала, що для них це не принципово, і тільки в крайньому разі, якщо знадобиться, підуть у РАЦС.

До кінця пари почуваюся вичавленою, як лимон, і навіть не намагаюся розпочати дискусію з подругою.

— Образилася? — нависаючи на моєму лікті, усміхається Катька. — Не дуйся. Я лише сказала свою думку.

— Я не злюся. Сама не знаю, як краще. Поки мовчу, а там побачимо.

Купивши каву в автоматі, ми виходимо у двір. Сьогодні похмуро і пахне осінню. Сірі хмари затягнули небо й ось-ось поллє.

Помічаю Алекса з друзями. Сидять на спинці лавки біля столу та голосно сміються.

Прошу подругу не йти біля них, а обійти корпус з іншого боку, але вона впирається як баран і тягне мене поруч з компашкою.

Коли проходжу повз, всією шкірою відчуваю його погляд, але, на щастя, вони нас не чіпають.

— Напевно, Алекс добре отримав від батька, що навіть тебе не чіпає! — сьорбаючи гарячу каву, присідає на порожню трибуну Катька. Хлопці грають у баскетбол, не зважаючи на погану погоду.

Єгор і справді обіцяв з ним поговорити, коли ми йшли. Я не думала, що це допоможе, але, як бачу, помилялася.

— Сподіваюся! — обхоплюю руками паперову склянку, зігріваючи руки. Кидаю швидкий погляд на компанію Алекса. У грудях знову стискається, стає порожньо, але я швидко відганяю від себе цей стан.

Ще дві пари ледве досиджую. Мене страшенно ломить. Морозить. Здається, від нервів і переживань останнім часом я зовсім забула, що надворі осінь і потрібно тепліше одягатися.

Катька швидко біжить додому — сьогодні її черга сидіти з братом. Я йду у бік зупинки й за воротами помічаю вже добре знайомий автомобіль. Серце набирає розгону, тільки уникнути зіткнення у нас не вийде. Я надто чітко це розумію. І замість того, щоб розвернутися та піти в інший бік, наполегливо йду вперед, стискаючи в кулаку ремінець від рюкзака.

Я не боюсь його, це щось інше. Зовсім інше…

— Мі-ло-о-о! — тягне моє ім'я.

Вдаю, що не чую. Іду вперед.

— Та годі вже, — регоче і наступної миті опиняється на моєму шляху. — Сподіваюсь, ти вже вигадала план, як не дозволити нашим родакам з'їхатися?! — згрібає мене в оберемок.