21.

Серце вистукує незрозумілі ритми.

Що він скаже?

Зізнається?

Скаже, що типу, мовляв, “О, які люди!”, або зачепить.

Ноги слабшають, коліна тремтять, і я не знаю, як поводитися.

Алекс голосно грюкає дверима свого автомобіля і, кинувши коротке: “Добрий вечір”, ховається за хвірткою.

Чому у грудях тисне? Та так, як ніколи раніше! Потужно. Гулко до непритомності. Саме це я зараз відчуваю, якщо за щось не вхоплюся — впаду.

Єгор гостинно проводить нам екскурсію невеликим двором, де в мангалі горить вогонь, у кутку шикарна альтанка з кріслом-гойдалкою та маленьким столиком, де можна випити кави. Ще далі — диван на кут. І невеликий басейн, але зараз він порожній.

Гарно. Зі смаком. Тільки в мене чомусь зовсім інші почуття. Я боюся заходити у дім. І тільки заради матері вдаватиму, що все нормально.

— Хотів сказати, — починає Єгор, коли ми прямуємо стежкою до будинку, — вибачте за Алекса, він ще просто не відійшов від смерті матері.

Він також пережив горе?! Може, саме тому такий дивний і не зрозумілий. Кожна людина по-своєму бореться з болем. Це важко. По собі знаю.

Я подивилася на Алекса з іншого боку, і мені навіть шкода його стало.

— Все добре. Ми розуміємо, — видихає мама.

Єгор відчиняє двері, пропускає нас уперед, а я чітко розумію, що не хочу переступати поріг.

І річ навіть не в батькові.

Є ще щось, але поки що я не можу зрозуміти.

Швидше за все, страх за матір. Алекса я нещодавно знаю, але впевнено можу сказати, що він з непростим характером. А що, якщо цим вдався у тата?

Я просто хвилююсь за матір. От і все!

Повторюю, як мантру. Затамувавши подих, заходжу у дім. Вітальня дуже простора, і меблі сучасні, у світлих тонах. І досить затишно. Ніколи б не сказала, що тут живуть двоє чоловіків.

— Сідайте, я піду дізнаюся у хатньої робітниці, чи готова вечеря, — Єгор цілує мою матір у щоку, а я відвертаюсь.

Мені неприємно. Потрібен час, щоб звикнути.

Єгор залишає нас самих.

Мама захоплюється красою навколо, а я тільки те й роблю, що весь час поглядаю на сходи та боюся, щоб він не з'явився. Відчуваю: Алекс там, і дуже добре розумію, що все зіпсує.

— Доню, ти дуже напружена! — мамина долоня лягає на моє коліно, і я здригаюся.

— Все добре, мамо, — вичавлюю з себе усмішку.

Пропускаю той момент, коли у вітальні з'являється Алекс і сідає в крісло навпроти нас. Широко розставляє ноги, повільно опускає руки на підлокітники.

Спопеляє мене поглядом, від чого стає недобре. Наче попереджає, виганяє. Кричить на всю силу, тільки без звуку.

У скронях скаче пульс, я не знаю, де сховати очі. Сховатись від його погляду.

— Я Марина, — заламуючи руки, починає мама.

— Олександр, але ви можете називати мене Алексом, — відповідає в тій же манері, не зводячи з мене очей.

— А сестричку мою як звати? — хмикає.

Мене бомбить. Стискаю зуби, щоб не висловитися.