12

Спочатку хочу проігнорувати, але потім вирішую поставити всі крапки над “і”.

— А давай краще ти просто зникнеш. Я ніколи не буду твоєю! У мене є хлопець, і ми дуже кохаємо одне одного, навіть твої підступи не завадять нам бути разом.

— О-о, як голосно сказано, — знімає окуляри та відштовхується від автомобіля. — Ти, може, і закохана, як наївна дурепа, тільки Даня твій, — цокає язиком, — ні. А він тобі розповідав, де поділася його колишня дівчина?

Він дивно дивиться на мене. Стоїть за кілька метрів, ніби боїться підійти.

Витягає з кишені телефон.

— Дивись, — нишпорить у гаджеті. — Нікого не нагадує?

Я витріщаюся на фотку.

— Тобі нема чим зайнятися? — злюся. — Навіщо пофотошопив мою фотку?

— Це не ти — Аліса. Вона навчалася у нашій школі. Нашій з Данею школі.

— Я тобі не вірю! — придурок.

Закидаю рюкзак на плечі та йду пішки до наступної зупинки. Немає жодних сил бути поруч із ним. Одна його присутність вибішує до неможливості.

Впевнена: фотка добре оброблена. Козел. Моїй злості немає меж, і я буквально за лічені хвилини опиняюся на іншій вулиці.

Набираю Катьку, щоб хоч із кимось поговорити та не луснути від обурення.

— О-о, здається, Багіров серйозно за тебе взявся, — регоче у слухавку. — Знаєш, це навіть краще. Для тебе Даня майже бог, а тут прикинь, гидке каченя з'явилося. Може, з нього буде лебідь?

— Та ну тебе, — хмурюся.

Саме прибуває маршрутка, і я застрибую, сівши на перше місце. За кілька хвилин бачу, як автомобіль Алекса обганяє маршрутку, і закочую очі.

Ще ніхто мене ніколи так не бісив. Дивлюся на нього — і просто сатанію.

Дорогою не припиняю базікати з Катькою, але подумки повертаюся до фото. Треба було собі скинути та спитати Даню.

Я занадто недовірлива, знаю, але спати ж не зможу, поки не спитаю.

На пари запізнююся, добре що й викладач теж, тож я встигаю застрибнути в останній вагон. Тільки сідаю біля подруги, як в аудиторії з'являється препод.

Звісно, поговорити у нас з подругою вже не виходить.

На середині пари не втримуюсь і пишу Дані повідомлення. Лише одне питання: “Хто така Аліса?”.

Ховаю телефон, щоб не відгребти від препода, який і так на мене вже поглядає.

— Капець, як я втомилася. А можна повернутися до школи? — обурюється Катька. — Він, — киває на трибуну, — так швидко говорить, що я не встигаю записувати.

Сміюся на її дитячі бажання.

Нарешті нас відпускають, і я можу подивитися, чи не надійшла відповідь.

Навіть не прочитано.

— Міло, якщо чесно, я не думаю, що Алекс бреше, — зізнається Катька, коли виходимо в коридор. — Я тут дорогою пошаруділа і дивись, що знайшла, — показує фотку в телефоні. — Ця дівчина вчилася з Алексом в одному класі, — показує мені ту саму фотографію, яку демонстрував Алекс.