11. Міла

Зранку прокидаюся від неприємного пищання будильника. Рукою вимикаю, так і не розплющивши очей.

Сьогодні лише другий день, а я вже не хочу йти в універ. Через одного пройдисвіта.

Реально не можу зрозуміти, навіщо за мною ув'язався. Нехай вирішує з Данею свої проблеми. І дасть мені спокійно жити.

Намацую телефон і зітхаю, побачивши ту саму картину, що й учора. Сподіваюся, з ним все добре, і не прочитав мої повідомлення тільки з тієї причини, що завалили його роботою.

Не втримуюсь і набираю номер. Декілька довгих гудків — і в слухавці чується сонний голос.

— Доброго ранку, — усміхаюся.

— Привіт, сонечко.

— Все добре? Просто ти з учорашнього дня не прочитав мої повідомлення. Я хвилююсь.

— Вибач, я телефон забув удома. Потім пари пізно закінчилися, і я втомлений прийшов і завалився спати. Сьогодні обіцяю спокутувати свою провину.

— Сьогодні в мене посвята, не думаю, що тебе туди впустять, — зітхаю.

— І це правда. Тоді завтра? — пропонує, а я знову усміхаюся, як дурепа.

— Завтра.

Ще хвилин десять розмовляємо ні про що, як у школі, і тоді я неохоче прощаюся та йду у ванну.

Чесно кажучи, навіть не знаю, що одягнути, адже надто добре розумію, що Алекс там точно буде. Я не хочу вдарити обличчям у багнюку, і привертати до себе увагу теж.

Вирішую порадитися з Катькою. Вона мені пів години товкмачить, що треба одягати сукню. Коротку, не надто відверту, бажано чорну і на бретельках.

Не хочу засмучувати подругу й урочисто обіцяю, що так і зроблю, а сама одягаю укорочені джинси, топ і зверху сорочку, рукави якої закочую майже до ліктів.

— Привіт, мамо, і бувай, мамо! — бачу, що вже не встигаю, підхоплюю млинець, чашку і за кілька миттєвостей з’їдаю свій сніданок. — Я сподіваюся, ти сьогодні вдома? — швидко пережовую та цілую матір. Вона спостерігає за мною спідлоба, несхвально хитаючи головою.

— Привіт, я сьогодні вдома. Міло, ну що за непристойність? — злиться.

— Я пізно встала.

— Бо пізно лягла! — у її голосі чуються сталеві нотки.

— Тому що чекала на тебе. Так і не дочекалася, — знизую плечима.

Підхоплюю рюкзак, цілую матір ще раз. І біжу на маршрутку. Головне — встигнути, якщо ні, наступну доведеться чекати щонайменше пів години.

Спускаюся сходами, так швидше та надійніше.

Цікаво, що одягне Катя. І чи прийде друг Алекса. Я побачила, як він дивився на мою подружку.

Боже, та яка мені різниця?

Струшую головою, піднімаючи підборіддя. На вулиці бабине літо, дуже тепло та затишно.

Приходжу на зупинку, бачу свою маршрутку та зриваюся на біг. Тільки підбігаю, як двері зачиняються, і вона їде, залишивши мене.

— Щоб тебе! — кричу вслід.

— Не думаю, що він почує, — знайомий голос змушує серце битися через раз.

— Мене не цікавить твоя думка, — повертаюсь вбік.

Алекс стоїть біля своєї машини, спершись на бампер. У синіх джинсах і майці без рукавів, протисонцевих окулярах та єхидною усмішкою.

— Запізнюєшся? — ігнорує мою колючку. — Можу підвезти!