9

— Алексе, та годі, — Ден одразу розуміє моє смикане прощання з ременем. — Ти знаєш, який він мудак, забий!

Так, мудак, тільки дівчина в нього є, а я хочу її собі.

— Не втручайтесь, — вискакую надвір. – Так, так, так! — Потираю руки, розглядаючи брюнетку.

Типова лялька з начиненими частинами тіла.

— Ходімо, — Даня одразу показує дамі шлях до своєї тачки.

— Даню, — піднімаю куточки губ, — ми ж в одній школі десять років навчалися, не добре забувати однокласників.

Вдає, що не чує, допомагає дівчині сісти в салон і тільки тоді повертається, засунувши руки в передні кишені джинсів.

— Алексе, чого тобі знову?

— Просто хотів привітатися з твоєю новою дівчиною. До речі, а стара в курсі, що вона вже колишня? — хмикаю.

— Не твоя справа. Не підходь до Міли — пошкодуєш.

— Знову братику поскаржимося? — кривлю губами, як дівчина.

— Просто не лізь! Обіцяю, пошкодуєш! — у голосі отрута. У погляді — попередження. Від цяці-хлопчика лише дірка. Бісів хамелеон.

— Алексе! — пацани кличуть.

А я дивлюсь у темні очі й не можу зрозуміти, що вона в ньому знайшла. Не здаюся, поки Даня не відводить погляду.

— Приємного вечора, хлопці! — усміхається Даня.

Як же хочеться заїхати по пиці, сил немає. Я стою, стискаю руки в кулаки, спостерігаючи, як машина від'їжджає.

Спускаємося у підвальне приміщення, замовляємо стіл на дві години та відриваємось на повну. Американський більярд — проста та цікава штука, особливо коли твої друзі розуміють тебе.

— Навіщо тобі дівчисько? — вміло орудує києм Ден.

— Треба, — спостерігаю, як червона кулька котиться в лузу.

— Алексе, — сідає на край столу, відтягуючи удар. — Якщо це через той випадок — не треба. Ти знаєш, цей упир заплатив за свій довгий язик. Я не хочу з ним знову тягатись. Сам знаєш його брата, той ще дебіл.

Даня має брата, яким він завжди всіх лякав. Років на десять, мабуть, старшого. Тільки тому за його витівки у школі нічого не було й ніхто не скаржився.

Але одні поскаржилися, тоді й перевівся він на інший кінець міста.

— Ні, причина інша.

— Дівчисько? — Кір підхоплює розмову.

— Та годі, таких тисячі! — хмикає, прицілюючись.

— Справді? Саме тому ти трохи слиною не подавився, розглядаючи її подружку? — Кір все помічає, нічого від пацана не приховати.

— На один раз зійде! — відхрещується Ден.

Можливо й так. Тільки його вираз говорить зовсім про інше.

Ми з Кіром та Деном із садка разом, навіть жили колись в одному під'їзді, поки я не переїхав до особняка. Після смерті мами не могли з батьком жити у квартирі, вона виявилася порожньою і все нагадувало про неї.

Навіть не віриться, що вже п'ять років минуло.

Замовляємо піцу просто в більярд, на щастя, це не заборонено, і до вечора ділимося враженнями від літа.

Цього року я далі за татів офіс не їхав. Досвіду набирався, як він каже. Сподіваюся, він не передумає і взимку поїдемо до Єгипту.

— Привіт, — додому завалююсь ближче до десятої. Батько за столом із ноутбуком, від якого не відлипає останні п'ять років.

— Здоров був, сину, — піднімає на мене погляд. — Вечерятимеш?

— Ні, я з хлопцями похавав, — роблю крок до сходів, щоб сховатися і завалитися в ліжко.

— Присядь на хвилинку, — летить навздогін, і мені нічого не лишається, як повертатися. — Я хочу тобі дещо сказати.