2.

Не можу поворухнутися. Мене немов обливають окропом, але тіло — брила льоду.

Що зі мною відбувається?

Чому я не можу його відштовхнути?

Серце починає нити від розуміння, що Даня все бачить. Я ж його кохаю. Від першого дня нашого знайомства, коли він перевівся у нашу школу.

— Якого диявола?!— приводить мене до тями звірячий голос Дані.

Я нарешті відштовхую незнайомця. Замахуюсь, щоб відплатити за поцілунок ляпасом, але мою руку одразу перехоплюють.

Дивиться в очі без краплі жалю про скоєне. Перевертає все у грудях. Блакить світиться тріумфом та перемогою.

Мене різко смикають. Катя ловить за руку і відтягує вбік.

Ноги зовсім не тримають, і здається, ось-ось упаду.

А далі нічого не бачу й не чую. Прислухаюся до своїх незрозумілих відчуттів, болю в грудях та губ, які рясно поколюють.

Занурившись у свої думки та гострі відчуття, навіть не помічаю, як опиняюся в машині Микити.

— Міло, — кличе мене з переднього сидіння подруга. — Ти як? — додає стриманіше.

— У нормі, — ледве ворушу губами.

Ні, чорт забирай, я не в нормі!

Чому зі мною завжди так?

Страшенно хочеться плакати та реготати, адже мій перший поцілунок нахабно вкрали.

Тільки вже нічого не зможу змінити, немає сенсу докоряти собі.

Микита з Катею про щось тихо розмовляють, а я намагаюся привести себе до ладу.

— Заїдемо до “Глорії”? — пропонує Микита.

— Чому б ні! — подруга одразу веселішає.

Воно й зрозуміло, Микита завжди викликав у неї захоплення.

— Я пас, — мені зараз краще побути на самоті.

— Міло, через тиждень ми розійдемося по різних універах, Микита так взагалі за кордон чухне. Коли ми ще так зберемося?

Вона має рацію, ми справді все скоро розбіжимося. Я це чудово розумію. Але не знаю, чи готова зараз дивитися своєму хлопцеві у вічі. Як маю знайти виправдання своєму ступору і реакції тіла.

Боже! Який сором!

Тремтіння знову проноситься тілом, і я, не зважаючи на сумління, погоджуюсь на пропозицію подруги.

Паркуємось біля улюбленого кафе вже за десять хвилин, займаємо наш столик і робимо замовлення.

— Все, написала в чаті, думаю, скоро наші підтягнуться, — зітхає подруга. — Шкода, що програли, але й програш можна відсвяткувати.

— Якби не Алекс, ми б виграли, — злісно бурчить Микита. — Він на два роки старший, і я взагалі не розумію, чому він грав за команду Тертів.

— Тобто він не наш одноліток? — злюся.

Організацією матчу також займалася я. Одним із правил дружнього поєдинку була обов'язкова участь гравців, які закінчили цього року школу.

— Я його пам'ятаю ще з торішнього турніру, де він грав за університет, у якому навчається. Зухвалий хлопець, тоді моєму братові дісталося від нього, — згадує Микита.

З першого погляду я б не сказала, що він старший, навпаки, з його вчинків здається меншим.

Починаю хвилюватися за Даню, шкодую, що пішла, але згадавши свій стан, я навряд чи змогла б йому чимось допомогти, чи зупинити.

Вже через деякий час мій хлопець з'являється з веселою усмішкою і без жодного синця, з колишніми однокласниками.

— Вибач, — присідає поряд. Рукою запрошує офіціанта і каже слова, які я взагалі не очікувала почути: — У нас з Алексом старі справи, ось він і мститься мені, — каже так, ніби не бачив жодного поцілунку. — Давай просто забудемо про інцидент.

Надзвичайно вдячна за вподобайки та коментарі. Оновлення намагатимуся викладати не великі розділи, але щодня крім суботи та неділі)