Розділ 1

 Ліза

Все! Мене це вже дістало! Мама навіть не заступається за мене! А ось ці батькові слова: «Ти невдаха», «Тебе ніхто не покохає», «Ти постійно мене ганьбиш» і т.п. мене дуже сильно засмучують. Я взагалі не розумію, чому вони так зі мною? А сьогоднішні батькові слова мене просто шокували: «Ти завтра одружуєшся, або йдеш геть з дому!» Що це взагалі таке? Ми взагалі-то, живемо у вільній країні, і в нас є право вибору! Це й одруження також стосується! Я не погодившись з ними, зібрала речі й пішла з дому на свою квартиру, яку подарували мені друзі на вісімнадцятиріччя. На рахунок заробітку, я навіть не знаю, як це буду робити… Швидко приїхавши до своєї квартири, я зайшовши всередину – одразу попрямувала на кухню, щоб випити чаю й заспокоїтись. П’ючи напій, я вирішила: все! Не буду більше приховувати свій справжній характер! Це я перед батьками була милою та слухняною дівчинкою! Але по-справжньому – в мені кипить адреналін та швидкість байку! Трохи заспокоївшись, я вирішила піти на пошуки роботи. Що ж мені дасть та робота в барі по вечорах? Де я не була, мені всі говорили, що потрібний досвід роботи, якого в мене відповідно – немає. Стоячи біля останнього місця, де ще можуть мені дати хоч якусь роботу, до мене хтось підійшов і запитав:

– Доброго дня! Шукаєте роботу?

– Доброго! Так, а що? – відповіла йому я, розвернувшись до нього обличчям.

– Я шукаю шістьох дівчат. – сказав мені цей підозрілий чоловік.

Мені в голову прийшла тільки одна думка, для чого йому потрібні дівчата. І вона мені вже не сподобалась і я аж жахнулась від цього!

– Ні! Не потрібно з кимось спати, заспокойтеся! – він як наче відчув, про що я могла тільки подумати. – Просто треба зіграти роль дівчини однієї особи. – заспокоїв він мене. А я вже таке надумала… Фантазерка! Я не вагаючись, запитала:

– Ціна й скільки часу?

– Сто тисяч – це всього лише декілька місяців.

– А хто Ви такий? – вирішила поцікавитись я, а то мало що там може бути.

– Юрій Олександрович – продюсер цього гурту. – представився чоловік і дав мені свою візитку

. – Знаєте, що? Я погоджуюсь! Але сім тисяч мені на картку скиньте сьогодні. – наказовим тоном погодилась я.

– А може представитесь? – з усмішкою запитав мене продюсер.

– Елізабет Тейлор. – сказала йому й простягнула свій паспорт, який завжди ношу з собою.

Після цього, ми попрощались і пішли по своїх справах. Я вирішила прогулятись, але коли заходила до одного кафе – то переді мною став якийсь високий хлопець. Ні, ну що за нахабство? Не можна дівчину пропустити першою? Але, можливо, він кудись поспішає?

– Мені як завжди. – промовив солодким тоном офіціантці.

Зрозуміло! Бабій та ловелас! По суті, в цього кафе лише одна офіціантка, тому мені довелось чекати ще п’ять хвилин своє замовлення. Нарешті вона вже підійшла до мене.

– Мені латте й шоколадний кекс. – одразу промовила їй я, не чекаючи поки вона запитає мене.

– На жаль, шоколадного кексу немає. Останній віддали попередньому клієнту. – хмуро відповіла вона мені.

Мене це вже починає злити! І я залишилась без свого шоколаду!

– Тоді давайте мені малиновий кекс. – запропонувала їй я.

Забравши своє замовлення, я вийшла з кафе й тут різко на мене хтось виливає каву, яка вже якимось узором розпливлась по моїй біленькій футболці.

– Дивись куди йдеш, ідіотко! – сказав зі злістю той, хто був попереду мене в черзі. А в мене від цих його слів вже нерви були на межі!

– Це я ідіотка?! Король криворуких заговорив! Під ноги дивитись потрібно! – кричала на нього я. – І через тебе, в мене – забруднена футболка. Чекаю вибачень! – промовила я вже більш спокійним голосом.

– Я криворукий? Ти знаєш, з ким ти так розмовляєш? Чи ти божевільна? – проричав це мені на вухо він.

– Не знаю й знати не хочу! – відповіла йому з усмішкою, стараючись розізлити його. – А ще, божевільний тут у нас – тільки ти! – довелось піднятись навшпиньки й прошепотіти йому це, бо високий. Ой, а як він злиться! Яка ж я молодець! – Ох, я тут забагато часу витрачаю на дурнів! – театрально зітхнувши, покинула його розбиратись зі своїми нервами самотужки.

Декілька годин потому…

Я зараз буду їхати на гонки й хочу, щоб мене хтось підтримав. В Кармелії – справи, а у братів: Донні та Кайла сьогодні день народження й мама готується для них. Буду сподіватись, що ці гонки я також сьогодні виграю!

******

Так! Я перемогла! Знову! Тут чую, як до мене хтось телефонує. Смартфон висвітлює ім’я – «Кармелія» і я одразу беру слухавку.

– Алло, привіт! – сказала я сестрі.

– Лізо… – вона плаче?

– Мел, що сталось? Чому ти плачеш? – злякано почала її питати, бо дівчина ніколи просто так не плаче.

– Батьки… Батьки потрапили в аварію! Лізо, вони помруть! Допоможи! – кричала в істериці Кармелія.

– Мел, заспокойся! Куди їх везуть? – питаю, а сама починаю впадати у паніку.

– В лікарню. Мені дали адресу. Будь-ласка, приїдь за мною! – попрохала вона мене.

– Де ти є? Швидко кажи! – почала кричати я, бо вона щось затихла.

– Я вдома… – коротко відповіла мені вона.

– Я вже збиратимусь і чекатиму тебе.

Я кинула слухавку й швидко вийшовши з квартири – сіла на байк і поїхала за сестрою. Доїхала я дуже швидко ! Навіть не знаю, як це я сама ще в аварію не потрапила? Зупинившись біля сестриного будинку, я побачила, як Мел вибігла з будинку й біжить до мене й сильно обіймає. А я її заспокоюю!

– Лізо! Це все ж неправда? – з надією запитувала вона мене, а я навіть не знала й що відповісти їй.

– Кармеліє, з ними все буде добре! – говорила їй я, гладячи по голові.

– Я також на це сподіваюсь! Вони обіцяли, що приїдуть! А тепер, поїхали! Я мушу їх побачити! – говорила якомога впевненіша дівчина, але в неї це не дуже виходило.

– Поїхали! – сказала я й сіла на свій байк, а сестра – позаду

. Приїхали ми швидко. Злізши з транспорту, ми швидко забігли всередину. Підійшли до приймального відділення й Кармелія спиталась: