27 розділ

Вчорашній день був сповнений різноманітними емоціями: від злості до радості. Ніколи не було такого в мене, якщо чесно казати. Ми припливли на сушу, ми не померли! Такі змішані відчуття переслідували мене буквально вчора. 

Коли мою нога торкнулась землі, я не тямила себе від щастя: стрибала, кричала, випускаючи весь свій негатив. Навіть на крилах радості застрибнула на Марка, який одразу мене вловив(хвала богу), що я залишилась з цілими кістками.

Того чоловіка, до речі, заарештували, бо я написала на нього заяву. Тепер він нас точно ніколи не зачепить. Навіть якщо ми й  зустрінемось колись — я ще раз його вперіщу так по пиці, що й світу білого більше не побачить.

За нас дуже хвилювались наші друзі, які, я впевнена, винесуть мій мозок запитаннями на сьогоднішньому світському заході, адже не зробили цього вчора. Особливо — Соля. Вона — головний шиппер усіх парочок. Довелось прикинутись дуже втомленою і втекти від її питань у номер, потягнувши Марка за собою, щоб його голова не вибухнула.

Цілий день ми з ним сиділи у номері й займались тільки двома справами: або їли, або грали в приставку. Звісно ж, на бажання. І тоді мені довелось стати рабинею з пастою на обличчі, а йому — тіктокером, який взагалі толком не вміє танцювати. І я змушена була навчити цього співака робити різні рухи, бо кидати його у біді не хотілось(та й хотіла, щоб він знав хоч щось у цих танцях).

А зараз я підриваюсь з ліжка, розуміючи, що те, що в мене на голові таке вороняче гніздо, що його навіть за рік не відчешеш. Навіть якщо це будуть робити найкращі перукарі світу. Чесно, в такі моменти я дуже заздрю Марку: йому не потрібно наводити марафет, бо все чим він користується — гребінець(або власна рука), парфум та дезодорант. 

— Соловей, чого ти з самого ранку так кричиш, ніби був всевітній шопінг, а тебе не покликали? — буркотить Соколовський у подушку.

— Заздрю тобі! — відповідаю ще голосніше.

— Чого?

— Бо ти — не дівчинка! — ображено вигукую. — Тобі не доводиться кожного ранку вставати й робити різні процедури, аби виглядати так, як ніби ти вийшов з обкладинки глянцевого журналу, — показую на свій "зачісон".

— Чого ви самі собі ускладнюєте життя? — знову гуторить Марк.

Я гамселю його своєю подушкою, щоб він прокинувся, бо на годиннику вже показує другу годину дня, а я ще досі не зібрана, й за допомогою криків я цю проблему не вирішу, — я це прекрасно усвідомлюю.

В панічному стані беру телефон та пишу бьюті-дівчаткам, які точно врятують мою фізіономію й зроблять з мене таку принцесу, що любий Маркусік аж упаде від моєї вроди. Стусанами жену хлопця з кімнати, стверджуючи, що він тільки буде заважати мені, а не допомагати, — за його словами. 

Зустрівши дівчаток, які перетворюють звичайних дівчат на красунь, вони приступають до своєї роботи...

***

Схоже, не тільки я тут дивуюсь цій красі, а й інші дівчата теж. Ми з ними говоримо на різноманітні теми, бо всі наші хлопці кудись відійшли, покинувши нас. Сподіваюсь, що не до інших дівчат, бо Маркусіку своєму я тоді дещо відірву, якщо дізнаюсь, що він ходив наліво.

— Чому такі гарні дівчата стоять осторонь і сумують, ммм? — грайливо питає якийсь юнець зі щетиною, підійшовши до Елайзи. — Я Гліб.

За ним показується ще двоє парубків, один з яких прямує до мене, а інший — до Мії. 

Я одразу відходжу, щоб цей білявий не наблизився до мене, бо якось не хочеться бути в його компанії. "Якийсь він стрьомний", — так сказала б мама, якби його побачила. 

— Не бажаєте скласти нам компанію? — заговорив цей довголосий блондин. — Мене звати Олег, — награно вклоняється переді мною, а я лише закочую очі.

Якщо тебе звати Олег, то ти випадково не Вінник? Хоч і Петя — мені все одно. Декілька "ласкавих" так і хочеться йому виписати, як лікарський рецепт. Блін! Треба було взяти й зробити табличку й начепити її на себе. "Ні з ким не знайомлюсь! P.S. твої знання з пікапу — тупі!" — ці дві фрази ідеально підкреслили б мій статус.

Соколовський, куди ж ти подівся, коли так потрібен?

— Не дуже, — все, що видавлюю з себе скриплячи зубами, хоча на язиці й у голові крутяться зовсім інші речення. І вони практично на 50% складаються з нецензурної лексики.

— Дарма, ми ж хочемо завести собі такі гарні знайомства, — хитає головою фарбований хлопчина, який вже залицяється до Соломії.

"Краще б ти собі особистого стиліста завів, ідіот!" — хмикаю собі в голові, але в реальності — з мене ані пари з вуст. 

Олежик бере келих з шампанським у руки й дає його мені примовляючи:

— Може познайомимось ближче?

Я випиваю весь вміст скляного посуду і, акуратно витерши губи об серветку, шиплю:

— Слухай мене сюди уважно: якщо ти за весь вечір до мене хоча б одне слово скажеш — я тобі тоді таке знайомство влаштую, що будеш шкодувати, що знаєш Стефанію Соловей, дівчину Марка Соколовського.

Хлопець відсахується від мене, немов я прокажена, проте мене це ніяк не лякає. Він підморгує мені, а я лише акуратно щось наче витягаю з сумочки — а насправді моя ручка показує акуратний середній пальчик, а на губах грає єхидна посмішка, яка означає тільки одне: гуляй, хлопчику!

Аж раптом ми з дівчатами оьертаємось на розлючений вигук Булгакова, який явно незадоволений тим, що біля крутяться якісь практиканти з пікапу. 

Тут вони починають виправдовуватись і, як виявляється, ці "ловеласи" з "Bad Dreamers" — знайомі й дуже добре дружать. Хоча, по поглядам цих "друзів" можна узріти те, що вони нашим заздрять, адже наші кохані(не побаюсь казати ці слова подумки) змогли просунутись, а ці — просто залишились з носом. Я дуже здивована цьому факту, якщо чесно. Проте я сподіваюсь, що хоч у Марка очі відкриються, і він перестане довіряти цим трьом підозрілим типам.

До речі, щось так довго не видно Соколовського. Вставши з крісла, на якому я сиділа й слухала різні сторії, я йду шукати свого хлопця, без якого мені стає нудно в цьому культурному місці. Крокую впевнено, проте, мені здається, що хтось наче як іде за мною. Хоч коли я обертаюсь, аби поглянути, то нікого не бачу. Ох, це кохання вже й до паранойї доводить, Стефо. Це просто мій страх темноти в мені прокидається. Зараз найголовніше — знайти Соколовського та заспокоїтись, бо ще в психлікарню заберуть.

Ступаю крок — і тут мене різко притискають до холодної стіни, затуливши рот рукою. Хоч я була майже дійшла до Марка — я стояла за двадцять метрів від нього й мала підійти туди. Відкриваю очі й бачу темні очі Олега, які світяться аж ніяк не по-доброму. Мені вже страшно. Головне, потрібно згадати всі засоби самозахисту.

— Я пропонував тобі познайомитись поближче, але ти відмовила, — вкрадливо шепоче, від чого я ковтаю в'язку слюну. — Я зроблю це сам.

— Нічого в тебе не вийде, телепню! — кричу на всю, щоб хоч хтось мене почув та б'ю цього збоченця між ніг.

Поки він згинається від болю та сорому, що така як я не дістанеться йому ніколи — я вириваюсь з-під його лап і, знявши підбори, біжу до Марка.