Глава 26

Соколовський натискає на мотор цього водного транспорту й ми з шаленою швидкістю відчалюємо від берегу, створюючи такі хвилі за собою, що як би я не вчепилась  руку Марка мертвою, то вже б точно полетіла у воду. 

— Марку, жени швидше! Мені здається, що нам зараз буде капець, якщо він нас наздожене, — панікую, зачіпаючи вільну верхню кінцівку водія.

А він, до речі, виглядає ну дуже спокійно. Йому що, не страшно? Чи в нього є якийсь план? А, може, ця ідея плану стосовно передачі мене тому навіженому? Різні думки лізуть у голову, що я й не знаю, що думати стосовно нього. 

— Нам!? — кричить крізь шум двигуна. — Може, тобі — тій, яка накидалась без вагомої на те причини й ще розбила людині голову, до того всього. А я з якого дива повинен терпіти ті стусани?

— Не знаю, чи той чувак тебе наб'є чи ні, але від мене ти зараз отримаєш! — гарчу та з усієї сили починаю гамселити його спину.

Декілька сильних, на мою думку, ударів — і в мене наче рука відвалюється. Чого він скрізь таеий міцний? Навіть немає слабого місця, куди я б могла зарядити, щоб його аж перекосило. Боляче-то як! Але нічого, я мовчатиму й далі битиму його м'язи, пошкоджуючи свої. Можливо, у нього прокинеться совість і він все-таки врятує, а не продасть у рабство.

Тут катер різко зупиняється, і Марк видихає:

— Картина Рєпіна - "Припливли"... Мотор заглох. 

Я обвела очима місцевість, яка й складалась тільки з безмежного моря і красивої природи. Ні, звичайно, це класно бачити таку красу, але мене вже повільно накриває пелена паніки, що в мене в голові крутиться тільки одна думка: тільки б пошвидше дістатись суші.

— Ти хочеш сказати, що ми вдвох застрягли посеред Середземного моря і немає ніяких надій, що нас витягнуть звідси? — схвильовано перепитую.

— Телефон.

Одразу зрозумівши сенс його відповіді, я починаю ритись у своїй сумочці в пошуках нашого рятівника, — смартфона. От правда: розцілую Соколовського, якщо вдасться знайти телефон. 

— Немає! — нервово промовляю я, висипавши зі своєї сумки все, що там було.

— Тоді для чого ти взяла її з собою? — хмикає Марк, а мої щоки надуваються від злості, як повітряні кульки насосом. — У мене є тільки три речі, які я ношу з собою завжди: картка, телефон і ключі,— показує на свої кишені, витягнувши свій мобільний пристрій.

— Значить, залишишся без найголовнішої річі, — твердо кажу й, видерши телефончик з рук, кидаю його прямісінько в море.

Не знаю, чим я керувалась, коли це зробила, зате хоч образливо не буде. Ми спілкуватись маємо, а не в смартфонах сидіти. Але... я ж сама своїми руками позбавила нас єдиного шансу на порятунок. Трясця! Та буду вже я проклята після цієї витівки! 

Марк дивиться на мене так, ніби я впустила не його дорогий айфон, а, наприклад, втопила його машину. Здається мені, що просто потрібно молитись, аби він просто не відправив у пекло, куди я відправила його мобільний пристрій — море. 

— Це що було, мм? — гарчить і все ближче підходить до мене.

— Я в паніці сама не своя, — швидко лепечу, прикриваючи голову руками, щоб ще не вдарив. А то цей може. Дихає злісно, як бик, коли перед ним маячать червоною ганчіркою.

— Тобто, ти хочеш сказати, що кожний день панікуєш? — сміється, розмикаючи мої руки, моїх захисників. Хлопець дивиться вже не так, ніби хоче вбити, проте він якийсь як загадковий — і каже: — Я бачу недалеко від нас щось схоже на корабель, пропоную туди доплисти і перечекати там.

— Як це "доплисти"? — дивуюсь, випучивши очі, аби придивитись в далечінь, де дійсно щось видніється.

— Ну, ручками, ніжками гребстимемо по воді, — легко каже хлопець, роблячи різні рухи руками.

— Та я знаю! — гордо промовляю. — Тільки те, що я плаваю так само, як ти танцюєш, — жахливо, — то ти забувся вже. Правда, любий?

— М-да... Танцюю я набагато краще, між іншим, — награно ображеним голосочком відповідає. — Тоді ти будеш у мене на спині.

Я киваю головою і хлопець повертається, аби в мене була змога застрибнути або хоча б залізти на нього. "Хоч би не впасти разом з ним у воду не тоді, коли треба", — все, що крутиться у моїй дурній голові на даний момент.

Декілька моїх спроб не увінчались успіхом, тому я вирішую йти дипломатичним шляхом, так би мовити. Будемо говорити цьому ідіоту, що і як робити, бо він просто стовбичить і чекає, як той цар свого виступу.

— Пане, який Соколовський, або співоча ідіотина, можете трохи присісти, бо враховуючи ваш високий зріст — я дістанусь ваших плеч хіба що завтра.

— Угу. — І починає знімати з себе сорочку.

— Що ти робиш?! — обурююсь і, підійшовши ближче, защібую гудзики. Роблю це, бо раптом, десь тут камери якісь присутні. Не хочеться, щоб всі бачили, що тут могло бути, якби я вчасно не оговталась. — Я попросила тебе присісти, а не роздягатись. Чи ці два слова для тебе — синоніми?

— Мені спекотно, — вальяжно відповідає, посміхаючись. — Чи ти хочеш, щоб я вмер?

Бреше, й не червоніє, зараза! А навіщо це робити, коли біля нього поруч стоїть дівчинка-бурячок. Ніколи так не багряніла, як зараз. 

Зрештою, після декількох хвилин наших словесних перепалок, ми помалу вигружаємось у тепле безкрає Середземне море.

— Тільки пообіцяй дещо: ти мене не відпускаєш і не чіпляєшся, поки ми не допливемо до того злощасного корабля, — тихо кажу хлопцю на вухо, бо крику мені вже вистачило.

— А тоді, коли все ж догребемо до корабля, вже можна, так? — цікавиться, зустрівшись з мною очима.

— За дорогою дивись! — Повертаю його голову туди, де вона повинна бути. — Не зациклюйся на одній фразі, бо я, можливо, сказала її просто для зв'язки речення, — закочую очі, сміючись.

***

Зараз я сиджу на борту корабля й, звисивши ніжки до води,  просто спостерігаю за спокійним морем. Хвилі інколи колихаються, змушуючи мене все міцніше триматись за морський транспорт. Спокійно видихаю, підставляючи сонечку своє тіло, аби зігрітись після "купання".