Розділ 25.2

Соколовському, зрештою, вдається затормозити, та ще й так, що я ледь не падаю. Ну не можна було попередити? Ні, ми ж зробимо все по-своєму, а Соловей якщо й впаде, то виживе. Так і хочеться йому декілька "хороших" слів сказати, але маю такий намір: ні собі, ні оточуючим, які можуть стати випадковими свідками нашої сварки, не псувати настрій. Знаючи себе, я можу пересваритись з усіма, доказуючи, що все-таки я маю рацію. Та й Маркусіку ж легше не буде, адже для нього це буде як трагедія: відома зірка показала свою темну сторону посеред Стамбулу. Не думаю, що подібному заголовку порадіє його душенька, яка у нього є, проте вона постійно знаходиться у сплячці, як і моя совість. Цікаво, коли вони перестануть спати?

— Ти не міг попередити, що сьогодні снідав гальмівною швидкістю й тебе весь день буде щось зупиняти? — повертаюсь обличчям до нього, виказуючи своє незадоволення.

— Так чого ти не проконтролювала, сонце? Бачиш, який я незграбний? — блазнює, бідненький.

— Ну, проблема всім відома, нічим допомогти не зможу. За мене вже все зробила матінка-природа, — розводжу руки в боки.

Ми з Марком ходимо маленькими вуличками мальовничого Стамбула, що заворожує своєю красою кожного туриста. Мені кортить дослідити ту давню, народну красу цього міста, адже мегаполіси мене вже аж ніяк не дивують. Так, нові хмарочоси й таке подібне — круто, проте, я вважаю, що потрібно бачити чарівність і таємничість цього турецького міста саме на таких ділянках, з якими й Туреччина колись існувала. Мені в голові просто не вкладається те, що в одному місті живе історичний і новітній світи. 

Постійно, коли ми проходили крізь шатра, де стояли продавці, пропонуючи нам різноманітні товари, я завжди йшла близько до свого фіктивного хлопця, бо чомусь я не дуже довіряю цим чоловікам, які здаються ну дуже милими, на перший погляд. 

Хоч Соколовський і не дуже хотів по тому ярмарку чвалати, але я, взявши всю свою жіночі силу й впевненість у руки, потягла його туди всупереч його волі. Коли ми придбали декілька цікавеньких сувенірів, то його думка змінилась у протилежний бік. Ну він, як дитина, чесне слово! Проте, мою темну душеньку гріє думка про те, що хлопцеві все-таки культура подобається. Значить, не дарма стараюсь.

Вдосталь находившись і навеселившись, ми з сусідом вирішуємо пройтись до моря. Ідемо, тримаючись за руки, без розмов і сварок, як би дивно це не звучало. Я просто ще раз оглядаюсь навколо себе й розумію, що це — найкраще місце, де я коли-небудь була. Ось тут — у затишному й одночасно шумному місті я відчуваю себе спокійнішою. Ця п'ятигодинна прогулянка з сюрпризами відкрила в мені друге дихання, ніби я знову переродилась. 

Нарешті ми доходимо до моря, я просто зупиняюсь, дивлячись на його спокійні хвилі, що просто коливаються під легеньким вітерцем... Сонце яскраво світить на горизонті, не поспішаючи ховатись за небокрай, даруючи своє проміння нам, безпомічним у боротьбі з його обіймами, людям. Я легенько усміхаюсь, повільно крокуючи та вбираючи в себе запах морського бризу. Ця мить казкова, нереальна... така, що запам'ятається на все життя.

— Неймовірний краєвид, чи не так? — раптово запитує хлопець, вириваючи мене з роздумів про прекрасне. Завжди він у моїх думках з'являється не вчасно.

Я лише киваю головою та просто продовжую спостерігати за водами Середземного моря, які зараз виглядають урівноваженішими, ніж мої нерви. Але мене дивують наступні дії Марка: він з розбігу плюхається у воду так, що мої ніжки(бо я стояла близько біля води — ледь не на кінці бортика) стають мокрими. Виринає, змахуючи вологою шевелюрою й, сміючись, промовляє глузливо:

— Ой! Я випадково, — ще й так кліпає тими очима. 

Зараз я зроблю йому "випадково"! Здається, я здогадуюсь, що він від мене хоче — щоб я стрибнула у воду. Я б із радістю, проте, не потрібно виключати одного-єдиного факту: я не вмію плавати. Можливо, я йому вже так набридла своїми вибриками, що ось таким доволі легким способом(для нього) він вирішив мене погубити. Але, не зважаючи на свою красу(так-так, трішки похвалю себе), я маю й гострий розум, який зараз диктує мені лише одне: "Прибити або відволікти суперника".

— Не вода, а розкіш просто! — задоволено вигукує хлопець, то ниряючи у воду, то виниряючи з неї. — Ти теж скупаєшся, то одразу охолонеш. Бо на твоєму чолі так і світиться напис: "Вб'ю Соколовського", — і вже хоче мене якось затягнути на глибину, бо підплив близько до кладки.

— Гляди, щоб я тобі реально голову не відкрутила, — фиркаю, розглядаючи манікюрчик. — В мене ж і кігтики є, можу подряпати. Сам казав, я небезпечна для людства, а зараз так сміливо говориш. Чи то ти зранку такий лякливий?

Хлопець, хмикнувши, граційно вилазить з води, наче хоче здивувати мене. Ну, і що там такого, чим можна зачарувати таку дівчину, як я? Натреноване тіло? Так це може зробити кожна сучасна людина, що хоче бути ще гарнішою. Тим більше, якщо я там все бачила, навіщо ще раз мені це все демонструвати? Щоб я бачила й знала, якого хлопця втрачаю? Зазвичай, так дівчата тільки роблять, коли мстяться своїм колишнім. 

Мій фіктивний хлопець красивий, зараза! Словами, я звісно, все заперечую, проте, мої тарганчики думають зовсім інакше. Але потрібно витримати цей штурм моєї фортеці, бо ще ця відпустка й не закінчилась, а вже скільки всього сталось.

— Дарма стараєшся, любчику! — плескаю його по плечі, ніби втішаючи. — Ніяк не підкориш.

— Ех, а я так сподівався тебе збентежити, — хапаючись за серце, награно-жалісливим голоском відповідає хлопець. 

За ним театральне плаче гіркими сльозами, закликаючи Марка до себе: "Марку! Ти втрачаєш багато чого! Твоє майбутнє було б світлішим!".