Розділ 23

Новий день зустрічає мене диким болем у скронях та загальною слабкістю. По черзі відкриваю очі, бо якщо я зненацька розкрию їх, то в мене вони просто випадуть зі свого місця. Все, що мені вдається побачити розмито(але ж побачити!) — стелю. Повільно привстаю на ліктях, аби оглянути кімнату, чи вона взагалі моя, а то мало що там могло вчора статись. Знаючи себе в неадекваті, для мене не існує меж у пригодах. Якщо гуляти й шикувати — то на повну котушку!

Що взагалі вчора відбулося? Навіть дивно, що ця світлиця не зачіплена моєю руйнівною силою. Значить, я щось натворила, але в іншому місці. Так, мізки, здоровий глузд, вмикаємося, розвантажуємось після запальної ночі! Досить вже спати! Ви маєте допомогти мені згадати всі події вчорашнього вечора.

А голова-то як болить! Таке відчуття, що якщо по ній один раз легенько вдарити, вона розпадеться на маленькі шматочки. Чесно, більше не питиму. Навіть не скажу, а поклянусь! Сподіваюсь, Соколовський так само мучиться й ледь не вмирає як і я.

Як там співала Верка Сердючка? "Если на утро болит твоя голова, мы скажем прямо: "Ты не умеешь пить!"". Ці слова описують мою взаємодію зі спиртним. Але, коли ми з дівчатами й хильнули там по келиху вина, то завжди наступного ранку пам'ятаємо все, що могли натворити напідпитку. Певно, я перепила турецького шмурдяку. Цікаво, а яка в мене цього разу була причина? Наче ж життям задоволена…

— Наша принцеса прокинулась нарешті, — якось занадто голосно говорить Марк, з'явившись раптово з дверей ванної.

Бадьорий такий, усміхнений. На відміну від мене, — хворобливої й аж ніяк не тягнучої посмішку на всі тридцять два. І, судячи з його нормального стану, хлопець не склав мені компанію після концерту. І довелось мені з Лайзою пити. Чесно… просто накипіло. Просто життя перевернулося на 180 градусів з того моменту, коли я підписала той "контракт на відносини". Це як якесь шаленство, справді. В одну мить я гадала, що ніколи такого б не зробила, а в іншу — я вже стала тією "одною-єдиною" для того, хто дратував тебе завжди своїм існуванням...

— Маркусіку, любий мій, можеш, будь ласка, набагато тихіше говорити? У мене тут малий апокаліпсис у голові бушує, — благаю його, тримаючись за довбешку, якої у мене немає. Просто зірвало дах.

— І навіть не хочеш поцікавитись, яким вчорашнім "подвигом" ти зуміла підкорити моє серце? — цікавиться, сміючись.

Ух, скотина-а-а! За що він мені починає подобатись? За розум, якого у сусіда, як кіт наплакав? Чи, може, за те, що в нього відсутній інстинкт самозбереження? Можливо, я ще забула додати той найважливіший критерій, за яким, я вважаю, потрібно вибирати хлопців — совість, якої хлопцю явно бракує. Так відкрито кепкувати з прекрасної пані, котрій трішечки потрібно поправити здоров'я. Соромно йому повинно бути. Але, дивлячись на ту пику, яка випромінює тільки сміх, висновок виходить тільки один: цей ідіот ніколи не буде відчувати власну провину.

— Якби в мене була б можливість викладати у тебе етику в школі, — ти б страждав від моїх двійок і ходив побитим! — дорікаю, бо реальне бажання з'явилось його вперіщити. Хоча сили в мене зараз, як крапля в морі. 

Тепер його очі округлюються, а вуста розмикаються й стають у вигляді букви "о". Здивувався-то як! А що я такого сказала? Правду, тільки правду. І це я ще не врахувала свою божевільну уяву, де я зробила би йому набагато гірше, ніж просто двійка.

Помічаю, як Марк задумавшись, тре своє підборіддя. Ще й так усміхається своїм думкам… Що він вже там думає-гадає? Треба рятувати ситуацію, а то цей сусід ще як нафантазує…

— Що я вчора натворила? Тільки скажи це одним реченням. — Переводжу на іншу тему.

Він бере у руки свій смартфон і, видавши смішок, показує якесь відео. На ньому зображена якась дівчина зі спини, і вона явно в не дуже адекватному стані: спочатку махає руками на якусь людину, а потім — розбиває пляшкою її голову. І все — відео закінчується. Тобто, це — кінець? Але… Може, це я таке натворила? Очі лякливо починають бігати, і натикаються на сусіда, котрий вже скоро впаде з ліжка від сміху.

— Так, на тому відео була ти. — Підтверджує мої найгірші здогадки хлопець.

Трясця! Як можна таке було зробити?! А, раптом, та людина мене знайде і... Навіть думати про таке не хочеться... Бр-р-р... аж всю перетрушує, ніби мене посадили на електричний стілець і увімкнули його.

— Соколовський, скажи мені чесно: тільки це я зробила за ніч? Більше нічого? — з переляку перепитую, встигнувши нафантазувати всі варіанти своєї можливої смерті, коли той чувак мене знайде.

— Навіть за таку витівку, — починає ловелас таким тоном, який змушує мене ще більше напрягтись від болю в голові, — тебе запросто він може знайти тебе й подати в суд, — це в гіршому випадку. А в кращому — тебе депортують. Добре, що продюсер не знає про це, бо відео приватне.

— Я ж сподіваюсь, що ти про мене нікому не розкажеш? — З надією дивлюсь на нього, хоча розумію, він може зробити все навпаки. А мені того — ой, як не потрібно.

— Ну, не знаю, не знаю... — Тримає своє лице в задумливій позі. Як можна таке робити, якщо замість мізків у його макітрі — одна пустота? — А я що за це отримаю?

Я просто чманію від цієї заявочки, якщо чесно. Цікаво, в мене щелепа поцілувалась з підлогою чи ні? Ще б згадати, через що я так випила лишнього. І якщо ця причина — Марк, то в нього не вийде мене шантажувати. 

— А нічого, що то я через тебе й напилась? — блефую, але як кажуть: на війні всі засоби — хороші. Проте, відчуваю, що Соколовський тут замішаний. Не я згадую, а внутрішня Відьма, котра тільки прокинулась.