22.2

Марк

Ця бісова дівка мене вже до ручки скоро доведе! Ну як можна бути такою гарною? І з якою це метою вона вже тягне Лісовську з собою(тобто з нами) до клубу? 

Невже в Стефі прокидається бажання контролювати свого хлопця? Що ж, я радий цьому. Нарешті мої недаремні старання розтоплення серця Відьми дають позитивні результати. 

Я не дуже радий тій перспективі, що біля рудоволосої будуть крутитись різні чоловікоподібні, пропонуючи щось моїй дівчинці. Але навіть якщо й наберуться хоробрості таке робити в моїй присутності, їм не поталанить, бо рука в мене доволі важка.

— Марку, чого ти такий напружений? — випитується Влад, закуривши сигарету. — Невже, Стефа продинамила? — Грає бровами, падлюка.

Ми з хлопцями зараз стоїмо на вулиці, біля входу до нічного клубу, в якому в нас сьогодні розпочався тур. Чекаємо на двох панянок, які зголосились піти з нами — Стефу та Елайзу. 

Хлопці дивляться на мене з цікавістю, очікуючи моєї відповіді. А я що — тріпло? Мої амурні справи стосуються лише мене та Соловей. 

Щось я взагалі сам себе не впізнаю. Ніби у мені щось таке перемкнулося, що я вчора сам потяг Стефу в зовсім інше русло. Хоча планував покричати на неї, виплеснути свій гнів за масаж. Навіть хотілося її вдарити, якщо вже казати чесно. 

А вона була такою піддатливою, ніжною, пристрасною... Я впевнений, ця ніч перевернула всю її уяву щодо мене. Бо я вже давно зрозумів, чого хочу — її...

— А це вже тебе не стосується, любий друже, — чітко відповідає, а Вегас лише насуплюється.

Хай менше знає — краще спатиме. І взагалі, щастя — річ хитка: в одну мить тобі добре з людиною, а в іншу — постійні сварки та суперечки, які не призводять ні до чого хорошого. Щастя любить тишу, а не розголос про нього всім підряд.

— Я ж не випитую, які у вас стосунки з вашими дівчатами. Чому я повинен базікати на цю тему? — Знаю, ці фрази звучать досить грубо, але друзі не ображаються, а лише кивають головою.

Ми ж не психологи, щоб лізти одне одному в голови. 

— Та не репетуй ти так, Маркусіку! — хмикає Скай, потріпуючи мою й так неслухняну шевелюру. — Наш хлопчик закохався, чуєш, Владе?

— Я готовий заради цієї дівчини все зробити, — підтверджую здогадку гітариста. — І якщо ви зараз не перестанете практикуватися своїми плоскими жартами в мою адресу, я просто наб'ю вам пики!

Ті двоє ще більше шкіряться, але більше ніяких словечок не кажуть. За що я їм вдячний. Але мене ще більше дивують наступні слова Вегаса:

— Чесно, Соколовський, ти мене шокував. Я гадав, ти і закоханість — наскільки протилежні слова, що навіть і в одному реченні вони не можуть бути. Ти — справжній чоловік. — Влад по-братськи обіймає мене.

— Теж думав, що кохання взагалі мене не характеризує як людину. А сам закохався, як те хлопчисько. І ще й дівчина трапилась така, що й не вірить, — висказую всю правду.

— Нічого, — відмахується Волтер. — В тебе є ми, які точно тобі допоможуть завоювати її довіру.

За що мені такому колись зустрілися на моєму життєвому шляху такі круті хлопці? Чим я це заслужив? Я не знаю, що було б зараз зі мною, якби я не мав таких щирих друзів. Хоч ми й інколи б'ємось, але я їх все одно люблю й ціную.

Нарешті, ми бачимо фігури дівчат, які повільно, але впевнено крокують на своїх підборах. Хіба можна так довго збиратися? Хоча, я ж хлопець, мені цього не зрозуміти ніколи. Тому я просто пожираю своїми очима Соловей, яка аж сяє, як зірка на небі.

— Не сумували? — кокетливо питає Стефа, як тільки вона з Лісовською підійшла до нас.

Ох, з вогнем граєш, дівчинко... Не можна Марку Соколовському так підморгувати та стріляти своїми очима, натякаючи на вчорашній вечір. Бо як тільки залишимось з тобою тет-а-тет, то більше нікуди я тебе не відпущу.

За нами приїжджає те саме розкішне авто, яке й привезло нас на виступ. Ми розсідаємось на сидіннях, але я роблю так, щоб руда сіла зі мною. Чогось з'являється у мене така гостра потреба покласти обвити її талію своїми руками й просто так пролежати аж до ранку.

Машина рушає з місця — і Стефа тільки обурюється:

— Марку, ти чого такий дикий у мене? Чого так лапами загарбав мене, ніби я втечу? — Та хай хоч і придурок, і падлюка, але ЇЇ. Це — найголовніше.

Схоже, лід починає танути. Юху-у-у!

— Просто посидь так поруч. Мені буде спокійніше. Все одно ти підеш з Лісовською, а я буду культурно відпочивати з хлопцями. — Відкидаю голову назад, відповідаючи.

— Ну добре, раз тобі так буде нормально... — мнеться дівчина. — Ой, гляди, щоб я твою напівсонну тушу не тягнула по всьому готелю. А то я тобі рано таке зроблю, навіть буде гірше, ніж попереднього разу!

Я хмикаю, сміючись, бо розумію: вона мене навіть і пальцем не торкнеться. Силові категорії різні. Тай в мене ще один концерт післязавтра. А я не безсмертний, аби перед виступами заливати в себе текілу та віскі. До того ж, красти у власної дівчини тональний крем, аби приховати синці(які вона ж зробить, якщо нап'юсь і буду як свиня) — якось не по-чоловічому. Сьогодні ж Влад сам назвав мене справжнім чоловіком. Тому не будемо понижати планку.

Так ми й приїжджаємо до елітного клубу Стамбула. Виходимо з машини, пропустивши дам серця вперед. Пропоную Соловей свою руку, яку вона з радістю приймає, вкладаючи свою.

Коли ми нарешті проходимо фейс-контроль, і перед тим, як розійтись — рудоволоса нахиляє мене до себе й вкрадливо промовляє:

— Пам'ятай: я слідкую за тобою.

Легко цілує в щоку та, відсторонившись, шле свій повітряний поцілунок, і сміячись, тікає з Лісовською геть.

Вона точно відьма! Навіщо так треба було розганятись, щоб так різко зупинятись? Чесно, якби це бісове дитя продовжило стояти біля мене, я б наплював на власних друзів, просто перекинув її через плече й поніс би до нашого номеру. Благо, готель, у якому ми живемо,  знаходиться недалеко від нашого місця відпочинку.

Ми з хлопцями проходимо далі, протискаючись крізь п'яний натовп, який тільки й топчеться на одному місці. Ця тяжка музика, що басами віддається у вухах підбадьорює мій настрій, відкидаючи поганий кудись подалі від мене. Але я ж не потанцювати прийшов. Зараз би випити чогось міцного.

— Пропоную замовити щось, — каже Влад, коли ми знаходимо вільні дивани та вмощуємо свої втомлені тіла на них.

— Я пас. — Хитаю головою. — В нас післязавтра ще один виступ, а похмілля в мене триває декілька днів. 

Волтер теж відмовляється, таким чином, кидаючи Вегаса. От у бек-вокаліста є така здатність багато пити, але на головний біль, який мучить нормальних людей наступного ранку — нема. Він, певно, душу Дияволу продав. Заздрю.

— Нудні ви, ось і все! — Демонстративно відвертається від нас, показуючи образу. Смішний.

— Не нудні, а розумні, на відміну від декого, — зауважує Скай.

— Просто зізнайтеся: ви не вмієте нормально пити. — Сміється Вегас, рукою кличучи офіціанта.

Я мовчу, бо моя увага взагалі прикута до залу, точніше — до барної стійки, на якій сидить Соловей з Лісовською та попивають щось у келихах. Ні, ви не подумайте, що в мене око всевидяще. Просто ми з друзями розташувались так, щоб цих з цими двома кралями, котрим в голову будь-що може вбзрести, нічого не сталося. А то ці можуть навіть і клуб розгромити, я це знаю.

Споглядаю, як відьма постійно п'є якийсь шмурдяк, тим самим активно жестикулюючи руками. Але коли дівчина помічає мене, просто махає рукою. 

— Мене Лісовська колись доведе! — злиться Скай.

Розвертаю очі та бачу, що до них підійшов якийсь чоловік та запрошує брюнетку на танець. Та вагається, але все ж дозволяє себе забрати. Добре, що до рудого карлика ніхто не лізе, бо тоді б вже крім спостерігань у хід пішла би тяжка артилерія — чоловіча фізична сила.

Махаю рукою гітаристу та, під обурені вигуки Вегаса, ми обоє прямуємо до бару, де Стефа вже задовбалась оглядатись по боках, аби мене ще не зустріти очима. Сіроока ховає своє личко за журналом, сподіваючись на те, що я перестану слідкувати за нею. Даремно сподівається.

— А що це ти тут робиш, сонце? — Підійшовши до неї ззаду, лякаю її.

— Ем... за тобою слідкую, — невпевнено, але по тону — захмеліло відповідає. — Щоб ти не пив.

— А сама, я бачу, напилася... — Падаю за найближчий стілець, пильно вдивляючись у вічі.