21.2

Вибираюсь з ванної на носках і, мені здається, що заплутатись у простирадлі й гепнутись на паркет — раз плюнути. Але, на щастя, цього не стається, бо моє незграбство ще не встигло толком прокинутись.

Але я ще більше скорчую своє обличчя в певній гримасі тоді, коли бачу Соколовського, який нікуди не пішов. Лежить собі й очима так і ковзає по мені. Я лише хитаю головою, показуючи всім своїм виглядом, що дивитись на мене можна, а торкатися — суворо заборонено.

Спокійно підходжу до величезної гардеробної, де планую в абсолютній темряві переодягатись — і відчиняю її, посунувши дверцята.

— А мені навіть і дозволу не потрібно. — Марк хмикає, ніби продовжуючи мої думки. 

Я обертаюсь та зміряю його статуру насмішливим поглядом.

— А не боїшся, що можу написати заяву на тебе, солоденький? — Хочу видати цю фразу серйозним тоном, але це виходить якийсь смішок. — А я можу виконати цей пунктик дуже швидко.

— Мене не посадять за те, що ти також приймаєш у цьому участь, і зовсім не противишся моїм діям. — Відчуваю, що він стоїть позаду мене, варто тільки обернутись. Все ще пахне кокосом. — Соловей, ми ж обоє знаємо правду. Просто одна дуже маленька дівчинка нічого не хоче слухати. — Гаряче дихання обпалює мою шию, що сироти так і пробігають по моїй спині, що таке відчуття складається, ніби отримала удар струмом.

— Мріяти не шкідливо, сонце. — Підморгую. Хай навіть і не думає, що я така проста. — Давай доживемо до закінчення угоди, а тоді будемо вирішувати, хто з нас програв. Я бачу, що ти точно здаєш свої позиції.

Вираз його лиця змінюється доволі швидко — про що свідчать його вилиці. Йому так і хочеться звернути мені шию, і хочеться зовсім іншого. Такого, як було вчора... На обох щось таке вплинуло, чого не можна просто так описати словами. Щось таке магічно-дивне й зовсім не схоже на нас...

Соколовський так і продовжує стояти і глипати своїми очима, розуміючи, що продовження вчорашнього вечора йому сьогодні аж ніяк не світить, тому я швидко беру його одяг — білі шорти та чорну футболку, і демонстративно викидаю їх за двері, щоб він допетрав, що зараз він тут лишній.

Головне, шмаття викинула, а от як тепер вигнати Марка з цієї кімнати?

— Натяків не розумієш? Чи тебе в дитинстві гальмівною рідиною годували? Бідненький.

А це "чудо" розтріпане стоїть і шкірить всі свої тридцять два. Точно, що тільки тією рідиною годували. Це — не просто мої думки та гіпотези, це вже константування факту. До такого мене життя не готувало.

— Це і мій номер також. І чого це я повинен переодягатись при всіх, коли я можу й у номері побути? 

Зиркаю на нього з-під лоба, так і свердлячи в ньому дірку. Ти ба який! Права він тут свої просувати буде, і гадає, що буду коритись, бо він старший і сильніший. Аж ніяк! У нас всього рік різниці, але його вивини мозку ще тільки переступають дитячий вік, аби перейти в підлітковий. 

Як там кажуть? Сила є — розуму нема? Так, цей вислів дуже вдало підкреслює всю особистість Соколовського. Цікаво, а в його паспорті можна так підписати? 

— Ну гаразд! — здаюсь, бо його точно не випхнеш. Але змусити ревнувати, — можна спробувати... — Я не горда: можу й на коридорі переодягнутись. — Тільки відчиняю двері нашого номеру, як Марк мене розвертає до себе й гупає тими дверима так, що всю аж труснуло добре. 

— Ти хочеш мене до сказу довести, га, Соловей? Я вийду, але сама не виходь у такому вигляді до всіх. Бачити тебе в одному простирадлі маю право тільки я, ніхто більше. — О-о-о, а в когось уже прокидається власницький інстинкт.

Я лише киваю та втримуюсь від колючих слів, які так і хочуть вирватись з моїх губ. Цього разу краще промовчу, а то я не безсмертна, щоб просто так перечити злому хлопцю. Реально злому.

Марк аж обіймає мене, щоб заспокоїтись. Схоже, я не тільки вмію всіх дратувати та сердити, а ще бути як заспокійливе. Хлопець практично душить своїми лапами мою тушу, а я, не знаючи, куди свої очі подіти, просто втуплююсь у його грудну клітку та замикаю руки на його спині.

Зараз ось так стояти з ним посеред кімнати — спокійно. Так добре, що аж кричати від радості хочеться на всю Туреччину.

***

— Солю! От скажи: обов'язково було так рано прокидатися? Можна було і пізніше сходити! — обурююсь я, коли ми нарешті заходимо до найближчого торговельного центру.

Ця дівчина перервала нас з Марком, прибігши у наш номер, заявивши, що ми маємо йти на шопінг. Я й забула, що сьогодні в "Bad Dreamers" перший концерт у Стамбулі. Якось мені не до цих думок було взагалі.

— Ми б не встигли, якби пішли пізніше! Чорт! Я ще записала нас на зачіску, манікюр і макіяж, — випалює все на одній ноті зеленоока, поступово згадуючи все, що думала.

— І коли ти встигла? — чудується Елайза, а я лише хмикаю. Це ж Солька. Тут немає чому дивуватись.

Піднявшись на другий поверх(за словами Петрак там знаходиться різні бутики з одягом, де ми точно щось собі знайдемо), Мія не дуже радісно вигукує:

— Що ж... Шопінг розпочався! — Я одразу розумію: добром це не закінчиться, і я обов'язково щось втну.

Зараз ми сидимо у номері Солі та чекаємо, коли дівчина вже нарешті продефілює перед нами. Бо вона підготувала свій образ, але ж нам не показувала.

Ну а я ретельно та з прискіпливістю віднеслась до вибору до сьогоднішнього заходу. Одразу ж прикупила красиве темно-зелену сукню до колін, з хвилястим низом, що з боку воно здається, що то ніби пелюстки троянд; посередині закріплений поясочок, бантик якого потрібно зав'язувати тільки спереду(за словами продавця-консультанта). Також придбала сріблясті туфлі, які переливаються кольорами на сонці. Але, звичайно ж, що на невисоких підборах, а то мої ніжки не витримали десяти сантиметрів моєї нової "висоти". Наступного дня якось не хочеться відлежуватись.

Макіяж мені зробили легкий, ледь помітний, аби більше не лякати нікого, бо раптом, дощ — і все творіння візажистів піде коту під хвіст. Хоча, це ж Стамбул. Які тут можуть бути дощі?

Щодо зачіски, то я попрохала їх не робити нічого такого неможливого, бо, знаючи себе, в мене на наступний ранок буде таке гніздо на голові, що за місяць не розплутаю. Тому я попросила, щоб волосся просто гарно вирівняли та прикрасили вишуканою заколкою.

— Вау! Солю, ти така гарна! — Під враженнями вигукую, коли нарешті ця дівка з'являється перед нами, поки ми тут лікті не згризли в очікуванні.

До чого ж їй пасує ця біла сукня!

Дівчина аж червоніє — рум'янець вкриває її щічки, ніби він там жив увесь цей час.

— Дякую. Я шокована від того, настільки ми всі сьогодні красиві. — Відповідає Соля та всміхається.

— Ходімо, таксі вже нас, певно, зачекалось, — відповідаю я, маючи страх запізнитись.

Вийшовши з номеру, ми з дівчатами так і біжимо на підборах донизу. Байдуже, що потім ніг не відчуватимемо, бо головне — встигнути. 

Забігаємо в таксі, просто кивнувши головою в знак привітання водію, бо турецької ж ніхто з нас трьох не знає. Він нас вітає привітною посмішкою — і ми рушаємо до пункту призначення. Так вийшло, що Елайза сідає спереду, а ми з Мією — ззаді. Це навіть добре, бо хоч трохи посплю. Ще день так і не закінчився, але відчуваю себе просто овочем.

— То що у вас з Марком? — питає тихо Петрак, що я аж трохи лякаюсь.

Відводжу свій погляд, аби дівчина не помітила моїх червоних щік і сором'язливої посмішки. Краще їй не знати, що там у мене з цим хлопцем, бо я сама ще не до кінця розібралась у своїх почуттях. 

— Ви просто зайшли у невдалий момент. Це Марк перший поцілував мене, а я... просто підтримала таку ініціативу, — виправдовуюсь, хоча знаю, що ця вся балаканина — обман. В першу чергу — для самої себе.

По недовірливій фізіономії Солі, я бачу, що дівчина не вірить. Воно так неправдиво звучить, чи що?

— Ну так-так, — хмикає.

— Я серйозно. — Стверджую.

— А я — ні.

Клянусь, вона ще гірше моєї матері! Та теж хоче мене чим поскоріше віддати під той вінець. А Соломія, схоже, взялась знову за своє — з'єднувати люблячі серця. Я й матері ніколи не слухаю з цього приводу, а Солю — тим більше не буду.

— Соля! — Вже не витримую. 

— Ну що? — Подруга повертається до мене. — Між вами вже щось налаштовується, м-м-м? — Грає бровами, а я лише закочую очі.