21.1

Його холодні, мов лід, руки вже торкаються неприкритої футболкою голої ділянки мого тіла — талії, а я все міцніше чіпляюсь за його шию та підіймаюсь на носки, щоб не втрачати цього тактильного контакту. Він зараз для мене, як вода посеред пустелі — єдина надія на порятунок. Хлопець міцніше притискає мене до себе, а я свої руки, які огортали шию безсоромно відпускаю, щоб провести ними по його ключицям та м'язам живота. Марк відсторонюється, а в його очах, які перетворюються у глибокий темно-блакитний океан я бачу все: від злості до бажання. І мене тішить, що це саме я, уявляєте? Саме я викликаю та змушую його пережити весь цей спектр емоцій.

— Що між нами? — тихо запитую, але це питання звучить тільки для мене.

— Те, що мало давно відбутись, — збуджено промовляє Соколовський і починає осипати поцілунками мою шию.

Я легенько відсторонююсь від нього та, глянувши у такі рідні риси обличчя, пристрасно впиваюсь у його вуста своїми, моментально заплющивши очі. Серце відповідає радісним тьохканням, що все стало так, як і має бути.

Між нами щось більше, аніж просто хімія, яка воює з нашою взаємною недо-ненавистю. Я це відчуваю кожною клітиночкою свого тіла, кожною фіброю своєї душі. Виявляється, бездушні відьми все-таки ще можуть щось відчувати. Серце грохоче так, ніби вирветься з грудей, а думки взагалі кудись розвіялись, ніби вони й не жили у моїй голові.

Чесно, мені зараз байдуже на те, що буде потім. Головне, щоб він зараз не припиняв мене цілувати так, що й ім'я своє забуваю, штовхаючи мене до чужого ліжка. Ми у номері Солі та Дані. Такого екстриму в мене ще ніколи не було, що хтось так зненацька може застати нас на гарячому. Паралельно на це, коли є тільки ми двоє, і нам цього достатньо. Нам більше нікого й не потрібно. Це дійсно шаленство. Але я сама добровільно підписала угоду зі справжнім Дияволом, який лише маскується під хорошого "бед ґая".

Ще мить і...тут кімната освічується яскраво-жовтим світлом з усіх боків, змушуючи мене призупинитись й налякано відчути, що хтось у кімнаті, крім нас хтось є. 

— А що це ми тут робимо? — голосно питає Соломія і я різко відсторонююсь від Соколовського, тяжко дихаючи.

— Ми? — здивовано питає Марк таким тоном, ніби він взагалі тут ні до чого, а так, — повз проходив. — Ем-м, ну... чекали на вас, так і було.

Соля з Данею з великою цікавістю роздивляються нас. Ми з сусідом на мавп з зоопарку схожі? Зараз у мене таке дежавю, коли я була підлітком і мама мене зловила на гарячому, бо я поцілувалась зі своїм однокласником. А зараз мій здоровий глузд починає прокидатись, і я розумію, що ледь між нами з Соколовським ледь не сталось.

Щоки червоніють миттєво, що не знаю куди мені сховатись або втекти, щоб ніхто мене не бачив. Як же соромно!

— Так, ми на вас чекали. — Все, що видавлюю з себе й киваю головою.

— І вирішили поцілуватися? — весело запитує подруга й заливається сміхом. 

Я дивлюсь на Соколовського, погляд якого так і кричить: "Ми не тільки мали цілуватися, а й більше. Тільки ж ви прийшли невчасно". Хлопець підморгує мені, а я лише насуплююсь. Хоча, хочеться моргнути йому у відповідь. 

— Ой, все! Ми пішли, — різко промовляє сусід і, взявши мене за руку, тягне з номеру.

Я дивуюсь його діям, але слухняно плетусь поруч, а коли ще чую схвальні вигуки від Дані, то мені наче ще страшніше стає. Дідько! Я ж після себе залишила там такий безлад. Піду швидко й все порозставляю на свої місця, поки не забула.

Але мені навіть розвернутись не дають — з такою силою заштовхують у номер, що я й пискнути не встигаю. Що ж, я намагалась врятувати своє життя, але сьогодні воно для мене закінчиться. 

— А куди це ти хотіла вирватись, сонце? — Прискіпливо оглянувши очима двері, розвертається до мене й єхидно всміхається.

— А я хотіла поприбирати там у них, бо після моєї незапланованої перестановки їхні відносини будуть не по фен-шую. — Сама шукаю ще якісь можливі варіанти втечі, бо цей просто так мене не відпустить, — я це знаю.

— А наш "фен-шуй", значить, тебе не хвилює? — хмикає, закочуючи очі.

— Що ти говориш загадками? — роздратовано говорю, підійшовши до дверей.

— Цього разу нам вже ніхто не завадить. — Ричить і підіймає мене на руки, що я не одразу не розумію, але інстинктивно охоплюю його голову руками.

Я якимось способом роблю так, що мої ноги обіймають його талію, і він несе мене так аж до самого ліжка, не приховуючи своєї хижої посмішки. Все-таки перестаю брехати собі, кажучи, що він у мені не викликає те саме бажання. Я нарешті визнаю це.

За який період часу він став таким...? Дорожчим, чи як там таке називають? Що хочеться ось так його цілувати, обіймати, просто бути з ним поруч? 

Але він не мій. Він сам по собі. З цим я вимушена змиритись.

Хлопець торкається мого волосся та розплітає мій пучок, який і так в не дуже презентальному вигляді. Вигинаюсь назад, розуміючи, що дороги назад вже не буде. Соколовський цей жест сприймає як запрошення й видихає практично мені в губи:

— Ти знаєш, що ми переходимо певні межі? — Константує факт.

Я вже давно їх перейшла. Як тебе тільки побачила. І мені ніщо не завадить перейти їх ще раз. Живемо один раз.

— В такий момент ти вирішив увімкнути режим "філософа"? — насмішкувато запитую. — Просто замовкни й продовжуй далі те, що запланував, — грубо кажу й зістрибую з його талії, щоб зробити те, що хочу я.

Його очі здивовано округлюються, коли я впритул підходжу до нього й знову торкаюсь його губ своїми, поки мій мозок не прокинувся й не захотів перервати цю чарівну мить.

І нехай усі чекають, коли сама Відьма хоче того самого з Соколовським! 

А хтось ще два тижні тому клявся, що ніколи не буде з ним...

                                      * * * 

Сонячні промені будять мене, але я вперто відмовляюсь вставати, бо мені у обіймах Соколовського набагато зручніше. Зараз від нас віє спокоєм і теплом, а раніше тільки іскри відлітали, що оточуючі тільки потішались нашим сваркам, які були милими. Сама ж тікала від нього, відштовхуючи від себе різними способами, а в результаті... сама ж потрапила у свою пастку, яку Марк швидко зачинив.

Привідкриваю по черзі очі та, повернувши голову, просто починаю спостерігати за сплячим хлопцем. На його вустах грає якась дуже зухвала посмішка, що я ледь стримуюсь, аби не торкнутись його обличчя. Видно, і в снах йому завжди щось таке сниться, від чого я червоною буваю. Він спить, заплющивши свій орган зору, і я тільки чую його розмірене дихання.

— І довго ти будеш за мною спостерігати? — глузливо бурмоче Марк, а я виглядаю зараз так, ніби привида побачила.

Тікати! Ой, дурепа-то яка! 

І тільки я хочу втілювати свій несподіваний план у життя, вставши з ліжка — він тягне мене назад до себе й заривається носом у мої коси, щось кажучи, але я не розумію нічого.

— Куди зібралась? Ми ще не закінчили. — А його спритні руки вже блукають по моєму тілу, підсовуючи до себе ближче.

— Спокутувати свій гріх Відьми, — швидко кажу, сидячи до нього спиною. Бо якщо я гляну йому в очі, все знову повториться...

— А я тобі для чого? Я тобі сьогодні за священника буду. Бо тільки я зможу з тебе вичистити всю твою нечисть. І брехню.

— Соколовський! Давай без цього власництва! Я тобі тільки фіктивна дівчина, і ти не маєш права мені вказувати, що робити, а що ні.

— Господи, чого ця жінка така пришелепкувата й тупа? 

Це я пришелепкувата?! Ще й тупа?! Ну все! Він у мене догрався, що зараз без одного місця залишиться! Хоча сама заварила цю кашу!

— А чого ти такий... ? — Навіть не знаю, яким словом можна найболючіше кольнути. Сором!

— Який "такий"? — Сміється. — Красивий, розумний, сексуальний, з розуму тебе зводжу? 

Потупивши очі в підлогу, я біжу до ванної, щоб посидіти там і спокійно подумати про все, що вчора відбулось. Працюю ногами на всю силу, і як тільки я хочу зачинитись зсередини — Марк просовує ногою між дверима й залазить всередину. А я так і стою в одному простирадлі, під яким, відповідно, нічого немає й дивлюсь на нього переляканими очима.