Розділ 20-21(2 частина)

Вже скоро буде вечір, а я так нічого толкового за день не зробила. Тупо пролежала в номері й проспала. Ми з Соколовським помінялись місцями: якщо я до цієї відпустки була як бджілка-трудівниця, а сусід пролежував свої м'язи на диванах. А зараз все зробилось навпаки: він швендяє скрізь, а я відлежуюсь так, ніби цілий тиждень протягала в спортзалі гантелі, а зараз страждаю від кріпатури.

З Малинкиною так і не вдалось потеревенити, бо Соколовський не віддавав мій телефон, відповідаючи, що я дуже погано себе поводжу. Але я Марка доконувала так, що він просто махнув рукою й жбурнув тим мобільником так, що я ледве його зловила.

Він ще сказав, що сьогодні я виконаю його бажання, яке я йому програла в картах.

Що за день, га?

З такими нервами, знаєте, де приймають? У одній казковій країні, яка називається "Психлікарня", де мешкають такі хороші люди як санітари та психіатри, які швидко відновлять його нерви, що не буде кидатись дорогими речами. Чужими, між іншим. Вони купувались не для того, щоб просто літати в повітрі без причини. Я не винна в тому, що в однієї знаменитої особи замість мізків — суцільна порожнеча, яку, на жаль, заповнити немає чим. І це — марна справа. Потрібно було займатись його розумовими здібностями ще змалку, — коли він тільки пізнавав навколишній світ, а не тоді, коли вже повністю сформувався.

Я цього хлопця перевиховати не зможу, бо в нього в одному місці ще дитинство не до кінця перестало грати.

Хоча, якщо себе прирівняти до нього, то висновок тільки один: я ще гірша, ніж він. Але мене можна зрозуміти, бо я — дівчинка. Нам властива така багатогранна поведінка: в одну хвилину ми можемо бути злющими, як ті фурії, а в іншу — радіти сонечку, небу, травичці.

Поки лежу в ліжку, розкинувшись у позі "морської зірки", відчуваю себе лінивцем або пузатою пандочкою. На вигляд така миленька, але як роботи — то зась! Страшенно лінива.

Треба терміново зв'язатися з Солею, бо ці відхилення моїх викликів нею мене трохи насторожують. 

Взявши свій поки що цілий смартфон, набираю номер Соломії, яка, після декількох гудків бере слухавку:

— Привіт, соловейко! — перша вітаюсь, додаючи хоч трохи радісного тону.

— Привіт. Чому ж одразу "соловейко"? — цікавиться.

— Бо коли ми йшли на сніданок, то Даня сказав, що ти вже давно встала.

— Ах, Даня сказав, ну-ну, — злісно скрегоче, а я вже розумію, що між ними точно щось сталось. Бо Соля завжди з ним говорить з посмішкою, а тут — вже приховано проклинає.

— То розповідай! — вимагаю, ще більше розвалившись на своєму королівському ложе.

— Що розповідати? — роздратовано відповідає подруга, і мої підозри щодо сварки підтверджуються.

Між нами повисає пауза. Просто мовчимо, задумавшись... Соля, певно, гадає, що ж сказати, а я... сама не знаю, про що можна думати, якщо скрізь, куди б не хотіла втекти — завжди на тому місці з'являється мій ворог і той, хто тонко грає не тільки на моїх нервах, а й на фібрах моєї відьминської душі — Соколовський.

Але я перестаю мучити свою цікавість і перериваю нашу мовчанку:

— Ну, про побачення твоє!

— Немає що відповідати, — сухо відказує Мія.

Як це так? Я взагалі-то тут вуха вже розвісила в очікуванні нової інформації, а тут жорстокий облом!

— Тобто? — недовірливо запитую,в душі сподіваючись, що вона перестане бути букою. — Невже Даня сказав, що ви не будете парою? — Навіть якщо він це й ляпнув, то цей шматок ідіота буде мати справу зі мною — вбивцею, детективом і просто чарівною відьмою. 

— Гірше, — наче й говорить, а ніби-то й схлипує Петрак.

— Я зараз прийду, — рішуче відрізаю та кидаю слухавку, сама вже стоячи на паркеті.

Яка там лінь, коли подругу накриває депресія? "Відьма ніколи не кидає своїх!" — так читається мій перший закон. В такій хандрі нам би вино не завадило, бо промивати кісточки усім нашим колишнім — в нас з Елайзою у крові. Це Соля ще ніколи ні в кого не закохувалась, тому й відноситься до нашого "алкоголізму" не дуже добре. Але, не зважаючи на те, що ми потім п'яненькі й мелемо все підряд, то Петрак — єдина з нас, яка твереза, що може розвести по домівках нас, — вже добряче вставлених.

Нарешті, коли я перестаю оббивати поріг номера Солі, двері відчиняються і я одразу бачу заплакану подругу. Не сказавши їй нічого, я просто підходжу та обіймаю її. 

Без слів. Просто обійми, які дають їй зрозуміти, що в неї є та підтримка, на яку вона розраховує. Надія на те, що я зі своїми геніальними ідеями можемо таке придумати у відповідь Дані, що той ще сто разів пожалкує, що так вчинив з Мією.

— Все буде добре. Не хвилюйся, — шепочу, гладячи її по плечу. А сама стримуюсь, щоб не розхнюпитись разом з нею.

Дівчина мені як сестра. І якщо її ображають, я завжди захищаю, бо Соля хоч і мила, але твердості в характері їй трохи не вистачає. 

Відсторонившись, лагідно промовляю:

— Ходімо, все розповіси.

Ми повільно чвалаємо до кухні, де Соля вмить перетворюється на дбайливу господиню. Я ж знаю, що на душі в неї не все так райдужно як вона хоче це показати.

Дівчина наливає в чашки чай, а я оглядаю її прискіпливим оком і все ж очікую, коли вона мені скаже причину своєї недо-депресії.

— Загалом, я прийшла і побачила, як Даня цілувався з якоюсь білявкою, — випалила з себе Соля, опустивши голову до низу.

В мене вогонь вже помітний в очах? Якщо ні, то як зараз виглядає мій орган зору? Я вб'ю цього ще одного парнокопитного, клянусь!

— Та...та...та як він міг?! Козел! — ледь не лементую від злості, коли нарешті мова повернулась до мене.

— Так. А найголовніше те, що цим вчинком він дав точно зрозуміти, що між нами нічого не може бути, — з сумом промовляє. — Він розбив моє серце.

Я так і знала, що до цього все йшло. Але вона ж говорила, що не закохана в Даню, а тут... Це кохання приносить одні страждання. Тільки через це я намагаюсь тримати дистанцію між Марком і собою, аби потім так само не побиватися як подруга.
Але моя броня з кожним днем все швидше й швидше тане, слухаючи серце, а не холодний розум.

Беру дівчину за руки та зазираю їй у вічі, щоб вона відчула те тепло. Навіть гадки не маю, як їй у душі погано, але це потрібно пережити не самому, а з кимось, — тоді легше.

Бідна моя дівчинка... Ну нічого! Я зроблю все можливе, щоб Даня ще пошкодував про це!

— Якщо він так вчинив, це Даня точно не заслуговує тебе. Для нього ти — занадто ідеальна, тому заспокойся — і все буде добре. Ми зможемо вистояти разом, — підбадьорюю її, щоб дівчина викинула усі думки про того ударника, який терзає її серце словами.

— Дякую, — тихо відповідає подруга й ще більше починає голосити. — Дякую, що ти в мене є.

Я усміхаюсь і знову обіймаю її.

— А тепер давай вип'ємо чаю, бо охолоне ж!

Я киваю і, розливши по чашках чай, розпочинаємо наше чаювання.

— Слухай, а що там у тебе з Марком? — І так дивиться з цікавістю, ніби це не вона тут плакала декілька хвилин тому. — Бо ми просто постійно говоримо за мене, а про себе ти мало розповідаєш.

— Бо нічого такого між нами немає, — швидко відповідаю, дивлячись кудись, але тільки не на Мію. Хоча, сама розумію, що брешу сама собі. Між нами точно щось є. Не можу ж я просто бути байдужою до Соколовського?

Але, судячи з моєї відповіді, зеленоока все одно не вірить мені. Може, їй потрібно хоч щось розповісти?

— Розповідай, — вимагає. — Що там у вас, ммм? — Грає бровами, що цей жест з її боку здається мені смішним, що я легко всміхаюсь, але одразу стаю серйознішою, бо щось сказати ж треба.

— Та між нами поки нічого такого й немає... але... мені здається... ну..., — чесно, ці слова даються мені важко, бо потроху ламається моя броня. — Здається, він мені подобається. — Нарешті з моїх губ вилітає тільки правда.

 — Так і знала! — Радісно вигукує Соля і плескає в долоні. — Я ще з самого початку помітила, що ви з Марком — така класна пара. Ви дуже підходите одне одному: він доповнює тебе, а ти — його.

— Можливо. Але раптом все станеться як у тебе? — Тривожні думки так і лізуть у голову й мої тарганчики не можуть вигнати їх.

— Пф, — фиркає дівчина, махнувши рукою. — Марк не такий. Він у таких питаннях серйозніший.

Ну вона дає! Він і серйозність? Це ж дві несумісні речі. Якщо вона ще щось таке скаже,— буду сміятись довго.

— Думаєш?

— Вже давно це помітила.