Розділ 20-21(1 частина)

Котам під хвіст всі плани,

Зламалась наша любов із реклами...

Попіл димить після драми

І тільки пластик палає між нами...

— цитата з пісні "Lego"

Сьогоднішній ранок починається з того, що мене тупо кидають з ліжка, відправивши за сніданком. Складається таке відчуття, що я підписала контракт не про фіктивні відносини, а про рабство, тим самим зачинивши саму себе у клітці.  В документах аж ніяк не говорилось, що ця "зірка" може так себе нахабно поводити. 

Можливо, я "випадково" щось укину в його їжу?

Та ну! Вже досить поводити себе як п'ятирічне дівчатко, в якої шило в одному місці сидить. Мама все-таки була права: я ніколи не знайду собі чоловіка з такими закидонами. Так і залишусь одна в світі та з 40 котами, які будуть на старості літ гріти мою душу.

Марк щось там собі бурмоче під ніс, усміхаючись, а я крадькома спостерігаю за його емоціями. В голові одразу починають роїтись думки про те, що мені подобається бачити його таким щасливим. Кого я обманюю? Хлопець завжди виглядає так, ніби все у нього вдається. Мені б таку любов до життя, я зробила б усе, що можливо, й що ні.

Більше не звертаючи на нього своєї королівської уваги, я гордо крокую геть з номеру, показавши, що це мене не зачіплює. Добре, я принесу йому найголовнішу їжу ранку, але хай тоді не скаржиться, що всі продукти можуть опинитись або на його пиці, або на голові.

Але, перед тим, як покинути нашу спільну кімнату, я повертаюсь і кокетливо махаю ручкою. Сусід зиркає на мене незрозумілим поглядом, шукаючи в моєму досить приємному жесті якийсь злий підступ. Все-таки проживання зі мною під одним дахом є дуже небезпечним: не знаєш, коли Відьма зможе тебе придушити — вдень або вночі.

Напевно, я йому вже в кошмарах ввижаюсь, — раз так водить своїми оченятами по моїй фігурі.

Єхидно усміхнувшись, і залишивши Марка розбиратись зі своєю головою, я виходжу з номеру, легенько зачинивши двері.

Згодом, коли я вже доходжу до шведського столу, в мені вперше прокидається таке відчуття, коли я не знаю, що з цього всього можна взяти й з'їсти так, щоб не луснути. Тут дуже багато різноманітних продуктів, які, на диво, виглядають свіжими, — це безпосередньо радує мою душу та шлунок, який спокійно видихає, не боячись отруєння.

І що з цього всього їсть мій сусід? Вибір великий, але я ж не знаю його смакових вподобань. Щодо дівчат - я вже встигла дізнатись за час нашого проживання разом. Любить брюнеток, і ненавидить рудих. Тоді чому він мене вибрав? Захотів перевірити себе? Я йому таку "перевірку" влаштую, що всіх дівок з вогняним волоссям буде оминати десятою дорогою, що стане забобонним!

Наближаюсь до столиків і, взявши доволі велику таріль, кладу туди все, що бачать мої очі, які вже скоро опиняться у посуді, бо аж вилазять. 

Збоку помічаю Елайзу та інших дівчат, але чомусь немає Соломії. Трохи дивно, бо вона ніколи не пропускає сніданок. Ми з дівчатами дискутуємо на цю тему, але на горизонті з'являється сам викрадач її серця — Даня, тому я чимдуж біжу до нього, щоб розпитати все, поки він не втік.

— Привіт, — відхекавшись, промовляю. — Ти не знаєш, де це твоя дівчина?

— Доброго ранку. Вона ще давно поснідала, і я не знаю, де Соломія може бути, — якимсь сумним тоном відповідає Булгаков, накладаючи собі салат.

Я просто шокуююсь від його такої занадто підозрілої спокійності та умиротворення. Тут щось точно не чисто. Чи це вже моя бурхлива фантазія розгулялась на голодний шлунок?

Трохи так постоявши біля хлопця, я ліниво протягую:

— Ну, тоді дякую. Але я все одно дізнаюсь, що між вами. — В мене на останній фразі аж очі по-хижому загоряються. Схоже, в мене з'явилось нове покликання — Відьма-детектив.

Після цієї короткої розмови, я вгамовую свій голод легким салатиком і зі щасливим виглядом крокую до ліфту, аби піднятись назад до свого номеру, щоб хлопець ще не почав скаржитись, що годують його погано.

Як тільки ліфт підійнявся на потрібну мені висоту й я виходжу на волю, — тут різко починає грати рингтон мого телефону. Сяк-так витягаю пристрій зі своєї кишені, бо зробити це непросто, коли тримаєш великий піднос з різними продуктами, меншу частину яких я бачу перший раз. Подумки проклинаю та б'ю Соколовського, який захотів сніданку.

Навіть не глянувши назву контакту, одразу підіймаю слухавку:

— Це хто?

— Ти що, Стефо? Не впізнаєш Малинку? — відповідає дівочий голос.

— А-а-а, це ти. Вибач, я просто трохи в незручному стані знаходжусь і трохи неправильно тримаю телефон, — відповідаю швидко, прикладаючи телефон до вуха, закріпивши його головою, але сама намагаюсь не впасти на рівному місці. 

— То мені пізніше зателефонувати? — питає дівчина, занепокоївшись.

— Я вже майже доходжу до пункту призначення, тому можемо спокійно розмовляти. — Ледь не падаючи, я встигаю себе повернути у правильному напрямку. — Розповідай, що там у нас твориться.

М-да... з такими темпами я дістанусь кімнати аж увечері, — якщо мені ще поталанить.

— Все по-старому: Настя біситься, викладачі задають купу завдань, і складається таке відчуття, що в мене мозок вибухне. — Як я її розумію. На нашому факультеті вижити не так-то й просто!

І тільки я повертаю ліворуч, на мене різко хтось налітає, що в мене таця ледь не вилітає з рук. Вгадайте, кого мої очі мають можливість зріти? 

— Ти що тут забув? Я ж тобі несла! А якби я його вкинула з переляку? — Забувши про те, що я говорю по телефону, одразу накидаюсь на Соколовського з криками.

— Я голодний! — парирує.

Ах, він голодний?! Зараз я його нагодую!

Я мовчу, але мій погляд дає йому ясно зрозуміти, що цим своїм нахабством він роздраконив мої нерви, які вже добряче похитнулися.

Хлопець наближається до мене і, підморгнувши, хапає з моїх рук телефон, сказавши Лялі: "Вибачте. Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте йому, будь ласка, пізніше." І, коли я вийшла з такого собі "трансу", розумію, що я натворила.

А це парнокопитне навіть і не збирається віддавати мою річ! Лише стоїть і, шкірячись, їсть свій сніданок, який вже рано чи пізно опиниться на його довбешці. 

Щоб ти вдавився ним, падлюко!

— Що? Просити не будеш, щоб віддав твій телефон? — глузливо питає, загородивши мені дорогу.

— Не буду, — різко відповідаю, ховаючи очі, бо дивитись у ті океани для мене — заборона. — Бо я можу піти й взяти твій. 

— Тримай. Я ще не готовий умирати. — Простягає мобільний пристрій, який я з неприхованою радістю приймаю. — Тим більше, якщо ти мені будеш потрібна, то як ти будеш приймати мої виклики?

Я знизую плечима, та ми разом йдемо в напрямку номеру, щоб нормально поснідати...

                                       * * *
Від автора: