Розділ 19

Вчора в нас була дуже крута прогулянка — ми обходили майже весь центр, все роздивляючись. Дівчата все постійно фотографували, а я тільки була зачарована тією красою, яка мене оточувала, що навіть забула витягнути свій телефон, аби зберегти ці унікальні кадри. Виявилось, я ще те дурне дитя, яке залишило свій мобільний у номері. Довелось в Соколовського просити. Але той Марк — вимагач від Бога. Уявляєте, що він попросив взамін на телефон? Спати зі мною в одному ліжку, а то велика перспектива ночування на балконі — не для нього. Він там собі все повідморожує. 

Хлопець, у якого мізків немає ще щось там має собі відморожувати? Я вас благаю! Вивини й без приморозків кудись ділись! Про що тут може бути мова?

Тим більше, якщо вночі в Стамбулі також спекотно, що й удень. Його максимум в темі болячок може бути тільки одна — запалення хитрощів, від якої ще, на жаль, не придумали жодних ліків.

Але, якщо його декілька разів огріти палицею, то він перестане мені так мозок виїдати? Ще не перевіряла, проте ідея цікава.

Рада-не-рада, але вже мала підкоритись, бо в нього й камера краща, а я хотіла, щоб фото вийшли живими, ніби намальовані.

Марк з таким переможним видом віддавав свій ґаджет, що мені на хвильку стало страшно. Але згадавши, що я ціла та неушкоджена після попередньої ночі, то трохи спокійніше видихнула. 

Ми з Соколовським навіть не поводили себе як дикарі, які вполювали свою вечерю — мамонта, а цілком спокійно спілкувались. Ні, ну інколи він молов усе, що попало, за що мені хотілось його вдарити, бо він мене страшенно соромив. 

Але, хвала Богу, що хоч до бійки не дійшло!

                             * * * 
Сусід з самого ранку відправляється на свою репетицію, паралельно розбудивши мене, коли на годиннику показує дев'ять ранку. І в мене є маленьке питаннячко до нього: якого біса?! Не може це "чудо волохате" собі тихо встати з ліжка, одягнутись та піти. Треба ж спеціально пововтузитись коло мене, вдаючи, що ми такі ділові, — щось шукаємо. Моя спина так і згорала від тих його поглядів. Хоч я й не бачила, але відчувала це добре.

Коли вже я чую, як двері грюкають, — з такою силою, що доведеться скоро нові ставити, — аж тоді я широко розкриваю очі та, повернувшись на інший бік, натикаюсь ними на тумбу, яка знаходиться практично біля самого ліжка.

А там... У мене просто слів немає! Там просто лежить величезний букет з яскраво-оранжевих троянд, який з самого ранку радує моє око. Я, немов заведена дзиґа, хутко підіймаю голову з подушки, щоб перевірити, що все це, що я бачу — це не мої галюцинації та фантазії. Тим більше, якщо я точно вчора нічого не пила, то це точно реальність. 

Ні, це не сон... і не вигадка... 

Легенько торкаюсь цієї краси рукою, ніжно проводячи пальцем по кожному пелюстку. Беру букет у свої руки, щоб насолодитись їхнім ароматом. 

Вдих...видих... Рецептори реагують миттєво, не даючи відірватись від квітів, які манять, манять, манять...

А всередині бутонів краєм ока я помічаю один дуже цікавий папірець.

"Дякую, що не вигнала на балкон :)
P.S. І, може, ти перестанеш бути колючою?

M.S", - такий є зміст повідомлення.

Але все одно приємно, як-не-як. Тільки цікаво, як він дізнався, що саме такий колір у трояндах мені подобається. Бо він ніколи до мене й не залицявся, — ми постійно сваримось. Як це ще такі чвари ще до бійки не дійшли? 

Зрештою, доводиться відкласти представника флори[1] та підняти свою п'яту точку з ліжка, бо ніхто за мене нічого не зробить. А я там ще вчора обіцяла Соломії, що забіжу до неї в гості.

Практично весь ранок не знімаю всі свої тридцять два зуби з поля зору. Хай усі заздрять, що в мене хоч один раз у житті буває хороший настрій, а не як завжди, — ходжу насуплена та злюсь на всіх. 

                              * * * 
Зараз ми з дівчатами — Солею та Елайзою висиджуємось у номері зеленоокої, бо на вулиці сонце влаштувало собі дискотеку. А щоб додати "святкового" вогню воно підняло температуру до +35. Ось це розваги!

Хоч троє й сидимо в позі лотоса під кондиціонером, але доводиться трохи підняти показник, щоб ще не простудитись.

Бо потім якось не хочеться лежати в ліжку, поки всі інші засмагають на сонечку. Для мене така переспектива провести найкращий у світі відпочинок — не комільфо.

Я для чого прилетіла до Стамбулу? Правильно! Підкорювати його, а не просиджувати та від'їдати свої п'яті точки за шведськими столами. Ні, ну можна там об'їдатись турецькими солодощами — моїм вже улюбленим рахат-лукумом. Ой, я вже уявляю, як я знову буду його бачити та смакувати ним.

Ми з дівчатами обговорюємо все, що бачимо та чуємо. Навіть тема про наших хлопців не минає цю розмову.
Але я вирішую змінити суть самої бесіди, бо скоро черга дійде до мене, а я поки що не дуже хочу ділитись з усіма своїми проблемами та переживаннями.

— Як думаєте, що можна одягнути на концерт? — ставлю запитання, підсідаючи ближче до кондиціонера, щоб хоч трохи охолонути.

Дівчата на декілька хвилин задумуються, але Елайза не змушує чекати своєї відповіді та видає:

— Щось гарне, адже ми дівчата популярних хлопців. Точніше, — поправляє себе, бо я вже хотіла сказати правильне твердження, — типу дівчата.

Соля знову занурюється у свої думки, про що свідчить її трохи дурнувата посмішка. Видно, знову мріє про кохання. Але я її не засуджую, а навпаки — підтримую, бо в цій милій дівчині ще присутня здатність мріяти, чогось бажати. Не те, що я, — черства людина, колючий шип, який робить комусь боляче.

— Так, можливо, нам доведеться вийти на сцену. — Що-о-о? Куди-куди піти? Я все правильно розчула? — Задля журналістів, аби про хлопців і тут постійно говорили, — каже Мія.

— Та я вже чула, як якісь дівчата говорили українською про те, що вже чекають з нетерпінням виступ "Bad Dreamers", — спокійно відповідаю, але всередині все аж здригається від того, що за Марком будуть уважно спостерігати дівки з моєї батьківщини.

Вже в голові це малюю: стоїть Соколовський такий красивий на сцені, а знизу дівчата щось кричать типу "Я люблю тебе!" "Я хочу, щоб ми були разом!" і т.п. Але тут така з'являюсь я, — красива, ефектна незнайомка, яка окидає цих скажених фанаток своїм королівським зверхнім поглядом, від якого потрібно ховатись, бо на них дивляться очі справжньої Відьми. Залізаю на сцену до Марка та підходжу до нього близько-близько... І цілую так, аби він взагалі забув, що є інші жінки на Землі... Окрім мене...

— Справді? — відкрито дивується Соля. — Не думала, що ще хтось спеціально приїхав до Туреччини на їхній концерт.

— Я також, — принишкло відповідає Елайза, заправляючи пасмо за вухо.

— Я чула, що в тебе там постійні сварки з Марком, що аж сусіди здригаються? — Впізнаю цей тон. Ця мила зараза зараз почне все випитувати, бо шипперить нашу парочку. Я не розумію, — вона що, романів своїх поперечитувала?

Я лише вимушено посміхаюсь та підіймаю плечі, мов, це не я, — воно якось само. У тих суперечках практично винен Соколовський. Він мене постійно провокує! А в мене немає іншого виходу як горлати так, що в інші жителі кімнат просто хапаються за голови, а їхні стіни ходором ходять.

Так, я емоційна, визнаю. Але... як там кажуть? Сприймайте мене такою, яка я є? Тому він мене обрав — він хай і перевиховує!

— Так. Я як і обіцяла, — влаштувала йому "солодке життя", — задоволено протягую.

— Ходили чутки від Марка, що ти пофарбувала всі його білі речі у рожевий. Це правда? Якщо так, то ти чудово йому помстилася! — вивалює все на одному диху Лайза, плеснувши в долоні.

І тут... я ж мовчу, нічого не відповідаю. Звичайно ж, навмисне притримую інтрингу. Мені цікаво почути їхні варіанти відповіді.

Але... не сьогодні... бо я, не витримавши цієї миттєвої тиші, хмикаю:

— Якщо чесно, то це вийшло випадково, проте, як-то кажуть: "Випадковості — не випадкові". Зате, я змогла насолити Марку.

Це вони просто ще не знають усіх його вибриків. От вони й гадають, що я там найпоганіша злючка в цій парочці. Так-так, я бед ґай!

Але дівчата повністю підтримують мене, почавши реготати так, що я думаю: з такими темпами ми вже опинимось на землі в позі лежачого робота, а не лотоса.

— Я б не хотіла опинитсь на місці Марка, — ніяк не може вгамуватись від хіхікання Соля.